26.11.2010

Село КАМ'ЯНЕ

Село КАМ ’ ЯНЕ 

 Назву село одержало від розташованих поблизу села, особливо на берегах р. Яланця кам’яних скель, з яких видобували будівельний камінь.

 У ХVIII - початок XX ст. село називалось Камєновате.

   Для позначення тієї чи іншої території села жителі села користуються такими своєрідними назвами, як «Долина», «Курганець», «Скала», «Середмістя», «Каркаси».

   Наприкінці XІX ст. в селі проживало 2489 душ населення: 1245 душ чоловічої статі та 1244 душі жіночої статі. Крім православних, в селі проживало 15 сімейств євреїв.

   Нині село Кам’яне – центр Кам’янської сільської ради.

 В селі Кам’яному дослідницьку роботу на тему Голодомору 1932-1933 рр. провели учні Кам’янської школи та актив депутатського корпусу сільської ради. Ними опитано 125 жителів села, віком старших 75 років і записані 67 свідчень очевидців Голодомору 1932-1933 років. На підставі свідчень укладений список жертв на 136 імен.

   На сільських кладовищах, яких в селі Кам’яне три, є поодинокі місця поховань померлих від голоду односельців. На жаль, опитані свідки не змогли вказати місця масових поховань загиблих під час Голодомору 1932-1933 років. Тому громадою села прийнято рішення про спорудження пам’ятного знаку жертвам Голодомору від жителів села Кам’яне в центрі села, в парку біля православного храму. До спорудження пам’ятника сільською радою проведена велика підготовча робота по збору коштів, по виготовленню ескіза. 6 жовтня 2008 р. пам’ятний знак було встановлено. Відкриття та освячення пам’ятника відбулося 22 листопада 2008 року, в День вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932- 1933 рр.

 

Бережняк Марія Данилівна, 1922 р.н.

 

(Свідчення записані як оповідання правнуком - учнем 7 класу Савранської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. Жируном Богданом зі своєю мамою Жирун Я.Б. – онукою свідка).

 

Хліб голодного року

 

  Під хатою сидить старесенька сива бабуся, неквапом веде нитку спогадів…

Село не спало. Ще й на досвіток не бралося, а в кожному хатньому вікні світилося і люди збиралися йти в поле на повторну прополку буряка. Курілися комини, випускаючи з печей голодний дим, бо ж не було чого варити в печі. Жменька мучної потерухи на шестилітровий чавун - вийде баланда, добре, якщо хоч посолена.

-           Ганно, - глухо промовив, зайшовши з двору, Данило, - сьогодні Клаву одведи в ясла, там їм хоч трошки краще їсти дають, та й важко в полі бути цілий день шестирічній. А всіх інших збирай на буряки, в обід миска баланди на кожного буде, вчора голова обіщав...

-           Якби не та миска баланди, ніхто б до тої норми і не дійшов, знесилені люди, хіба можна опухлими ногами далеко зайти, — підтримала розмову Ганна.

-            Милиян казав, що тим, хто біля машини, дають ще й шматочок хліба.

-            Якби Милиян його сам з'їдав, а то ж він його Санді односить.

-            Хай односить, може, порятує дівчину - опухла вже.

-            Угу! У нас сім ротів, самі їсти хочуть.

-            У нас хоч трохи ще приварок є, - вела розмову Ганна, - якби не те жито, що 
закопали, вже б виздихали...

Важко зіперлася на рогач, спостерігала за вогняними блисками у печі, а в голові снували згадки...

Данило повернувся під північ. Увійшовши до хати, з серцем кинув кашкетом:

Завтра комсомольці будуть ходити по хатах, хліб трусити, указ прийшов зго ри -Сафрон попередив. Як стояла, так і сіла Ганна:

-           Заберуть, усе заберуть. Виздихаємо, - заголосила.

-           Цить! Буди Івана, Милияна, Гафійку, Марійку - будемо ховати жито.

-            Щоб вже їх під штири дошки сховало, - голосила господиня, швидко роздрухуючи дітей.

В хаті світло не світили, снували по обійсті мовчки, щоб ніхто не почув, щоб і собаки не гавкнули. Іван і Милиян взяли на плечі по мішку збіжжя і по лопаті, Гафійці й Марійці насипали десь з по пуду - півтора, Данило завдав на плечі мішок, в руки лопату, Ганна - тлумак і граблі. Мовчки піднялися від хати….

А вдень активісти…. Наштрикали в стіжки сіна, розпорпували черінь у печі і саму піч зверху - нічого не знайшли і з лайкою подалися до інших хат…

Так оті клумаки, що були закопані тої далекої осінньої ночі, порятували життя цій немалій сім'ї. Всі вижили...

Ніби прокинулась від спогадів Ганна, швиденько насипала в миску бевки, дала кожному ложку. Всі чекали, поки батько почне їсти перший, бо за порушення порядку можна ще й по лобі отримати.

Виряджаючи Клаву до ясел, мати наказувала:

-     Дорогою йди, нікуди не заходь, нікого не слухай, якщо будуть чимось
заманювати. Після ясел бігом додому.

 На поле прийшли гурточком чи не першими. Працювалось важко, бо де ж ті

сили в напівопухлих людей. Шаровілників було проти минулого року менше вполовину. Вимерли.В обід привезли баланду. Голодні люди потянулись до котла, важко переставляючи опухлі ноги. Протягали вихудлі руки з мисочкою. Сільська жінка - Тетяна Химичка, що варила при колгоспі, наливала полоник бевки в миску, з жалем дивилась на кожного, тихо повідомляючи: нема хліба.

 Додому повернулись із заходом сонця. Де ж Клава? Ганна кинулась до сусідів:

-    Параско, ваш Вася вернувся з ясел?

-    Давно вже.

  Зойкнуло серце, забилось десь у горлі, перепиняючи крик.

-   Дивись, Ганно, - продовжувала сусідка, - он учора розповідали: ходила по середмістянському кутку циганочка - їсти просила. Дійшла якраз "курганця" (це ще один куток на селі) і пропала. Більше ніде ніхто в селі її не бачив. А ти хіба забула, як Марина зварила хлопчика...

Не дослухала. Кинулась бігти. Ноги підкошувалися, а в голові билося: справді, Марина закликала хлопчика, що повертався з ясел, обіцяючи дати хліба. Батьки з родичами бігали по селу, шукали дитину скрізь, заглядали в криниці, в глинища. В копанці, якраз проти Марининої хати знайшли вузлик: головка й кишечки, зав'язані у штанці дитини. Зайшли до Марини, а в неї вариться в печі повний чавун м'яса. Марину забрали, вкинули до погреба у колгоспній хаті, відведеній під контору. Здичавілі від горя батьки зірвали замок, ломом били збожеволілу жінку, поки й зовсім забили.

-    Господи! - каменем билася в голові думка, - Спаси!

-     Господи-и! - стугоніла в горлі душа, не даючи заголосити. - Сохрани!

-     Господи-и-и! - голосно вирвався зойк, - Боже!

Хляпали у сутінках по дорозі босі ноги, розхлюпуючи врізнобіч суху гарячу пилюку. Слідом лопотіли босими ногами Гафійка з Марійкою.

-     Господи-и!- летіла зойком над селом надія. - Чи не бачили, люди, чи не чули!

-     Коли з вулички - замурзане шовковичним соком личко:

-     Мамко!

Впала на коліна в м'яку, теплу пилюку, охопила дитину руками, прихилила голову її до своїх грудей, прорвалася важким риданням:

-  Жива!

А дівчинка щебетала:

-    Мамко, нам сьогодні на вечерю давали хліб. Я не з'їла. Я повечеряла шовковицею. Тут її багато вродило, то я збирала і їла, а хліб ось...

Розтулила рученятко. На замурзаній ягодами долоньці-брусочок лободяно-гостюкової сірої маси з відбитками маленьких пальчиків.

-     Це вам, мамко, а я їла шовковицю...

-    Я не голодна...

***

-     Хліб 33-го. Хай ніхто не переживе того жаху, що пережили ми, - закінчує свою оповідь бабуся. - Ви кажете, що сьогодні погано живеться. Не знаєте ви 33-го! Не доведи, Господи...

2005 р.

Свідчення Сорочинської Лукії Василівни, 1915 р.н.,

жительки с. Кам’яне, про голодомор 1932-1933 рр.

в с. Кам’яне Савранського району Одеської області.

 

22 червня 2008 р.

Записано Липовецькою Оксаною В.

 

 Урожай забирала влада, тобто ті, що були при владі Река Матрона, Матуляк Явдоха, Якубовський Корній. Приходили вони по двоє-троє без якихось документів, але при собі мали залізну шпичку. Оцією шпичкою скрізь штрикали, все перевертали. Приходили до хати багато разів, і зазвичай вдень. Забирали тільки продукти харчування. Люди ховали зерно де тільки бачили.

Під час голоду моїх батьків живих вже не було. Я жила з родиною моєї середульшої сестри, яка вже була заміжня.

 В колгосп іти примушували. При цьому нахально забирали і худобу, і утвар.

За п’ять колосків, зібраних на полі після жнив судили на 5 років.

Селяни мусили їсти цвіт акації, вишнину, гичку з буряків, трухлю. Ловили горобців, їли коней, що пали.

В селі не голодували лиш ті, хто зумів щось сховати.