18.11.2008

ГОЛОДОМОР 1932 – 1933 років. СПОГАДИ ОЧЕВИДЦІВ

ГОЛОДОМОР 1932 – 1933 років. СПОГАДИ ОЧЕВИДЦІВ

  

Почапинський Петро Сафронович, 1923 р.н.,

с.Полянецьке Савранський район Одеська область 

 

Причина голодомору

Сталін не квапився. Він міг будь коли надати допомогу голодуючим районам, але утримувався до пізньої весни 1933 року, аж поки голод не достигнув свого жахливого  апогею. Він вважав голодомор ефективним і цілком сприятливим засобом боротьби з українським селянством, „куркульсько-націоналістичними елементами”.

Аргументи: по-перше, приступаючи до цієї боротьби, режим уже має сумний досвід 1918-1921 років, коли надмірна реквізиція хліба закінчилася справжнім голодом. Якщо Кремль  вирішив знову піти второваною стежкою, він не міг не усвідомити, куди вона може завести. По-друге, українське керівництво неодноразово давало зрозуміти, що норми хлібозаготівель, встановлені в 1932 р. дуже завищені. По – третє, насіннєве зерно для наступного врожаю з українського села забрали ще на початку осені 1932 року. Вони вважали, якщо зерно залишити в колгоспних коморах, то його з’їдять. По- четверте, українсько-російський кордон було блоковано озброєними підрозділами ДПУ і надходження будь яких харчів в Україну стало неможливим , тобто з України без спец пропуску поїхати   неможливо, а з Росії до України без ніяких перешкод. Російсько-український кордон ретельно контролювався , аби не допустити надходження харчів у голодуючі райони. Єдиним можливим виправданням для Сталіна та його поплічникам могло б бути те, що вони   знали про голод.

Але їм було чудово відомо і про те, що укази 1932 р. викличуть катастрофу, і про те , що голод почався, і про його масштаби, і про райони де він лютував.

 На відміну від 1921-1923 років новий терор тяжко вдарив по партійно-урядовому керівництву. Тисячі так званих куркулів на той час перебували у спец поселеннях , переважно засуджені на 10 років за різні незаконні звинувачення ( шпигунство, саботаж, за те що вони були незадоволені, мовляв, колективізацією.) Масово розстрілювали( під Одесою сталінська  репресивна машина знищила тисячі осіб). Великий терор відчутно знекровив саму більшовицьку партію. Він призвів до загибелі  майже всіх керівних діячів Зінов’єва, П’ятакова, Бухаріна, Рикова, – стратили після публічних процесів і визнань. Томський учинив самогубство. Яковлєва, Баумана, Камінського, які відповідали за колективізацію стратили таємно. Така доля спіткала Чубаря, Постишева , Косіора  та керівників українського   партійно- державного апарату Хатаєвича,  Петровського, Терехова, Любченка, Гринька.

 

13 березня 2003 р.

 

              

  

Шелях Ганна Якимівна, 1922 р.н.

 с.Осички Савранський район Одеська область 

 

                 Шелях Ганна Якимівна народилась 17 вересня 1922 р. З її родини під час голодомору померли брат Бондар Семен Якимович, сестра Бондар Варвара Якимівна, батько Бондар Яким, мати Бондар Килина. Вижили лише сестри Ганна Якимівна та Параска Якимівна.

        Люди їли акацію, моркву на чагарниках, квіти, траву, кропиву. На початок голодомору Ганні Якимівні було 10 років.

Свідчення записали учні Осичківської ЗОШ 1- 111 ст. , 2008 р. 

 

Бондар Ганна Іллівна, 1926 р.н.

 с.Осички Савранський район Одеська область

 

       Бондар Ганна Іллівна народилась 15 листопада 1926 р. На початок голодомору їй було лише шість років. З її родини під час голодомору ніхто не помер. Але Ганна Іллівна пригадує, що її сусідка Мостова Ольга, яка жила неподалік, під час голоду з'їла свою рідну доньку Мотрю. Сім'я Ганни Іллівни вижила лише тому, що їла траву, квіти, цвіт акації, пасльони. Недалеко від будинку Ганни Іллівни та її родини був штаб, де знущались над людьми, що якимось чином приховали бодай зернятко. За це їх жорстоко карали. 

Свідчення записали учні Осичківської ЗОШ 1- 111 ст., 2008 р.  

 

Малик Любов Іванівна, 1927 р.н.

с.Осички Савранський район Одеська область 

 

           Малик Любов Іванівна народилась 10 вересня 1927 р. Під час голодомору 1932-1933 рр. на очах Любові Іванівни загинуло дуже багато людей. Цей голодомор настільки запам'ятався Любові Іванівні, ніби він був учора. Постріли, крики, плачі людей запам'яталися на все життя. Кожного дня на її очах помирало з голоду більше десяти осіб. Люди засинали вічним сном прямо на вулицях, часом помирали неподалік своїх домівок. Багато людей помирали, не доживши до ранку, тобто помирали уві сні. Любов Іванівна каже, що щовечора, лягаючи спати, вона втрачала надію, що прокинеться вранці. Після смерті брата Антона та сестер Катерини та Ксенії Любов Іванівна почала ще дужче боротися за життя.

         Були такі випадки, що на сім'ю видавали скибку хліба, але це було дуже рідко. На початкуголодомору деякі чоловіки, яких призначав голова сільради, їздили по селі і збирали у селян усе їстівне. Сховати що-небудь було неможливо. Тому люди їли все, що можна було їсти: листя, бур'яни, все, що потрапляло у вічі і було більш-менш їстівним.

         Був випадок, коли одна жінка з'їла свою меншу дитину. Навіть коли людині вдавалось щось з харчів   сховати, це ще не було гарантією її життя. За це її могли теж вбити. Людина булаздатна вбити іншу людину за шматок хліба.

       Заснути голодній людині було важко, живіт приставав до хребта. Шкіра на обличчі людейобгортала кожну кістку. Деякі люди відрізали собі пальці, вуха. В очах темніло, люди від голоду не могли стояти на ногах, багато людей втрачали свідомість. Люди не мали сили навіть ходити. Навіть говорити було важко, шкіра на обличчі стягнулась. Люди ніби світились. Старший брат Любові Іванівни помер важкою смертю. Заснувши майже під ранок, Антон вже не прокинувся. Не обминула смерть і сестер Любові Іванівни, які на два роки були менші за неї. Сестру Катерину забрали помилково непритомною і скинули в яму до трупів, де вона опритомніла, але вибратись не змогла. Сестра Ксенія померла тоді, коли просила кусок хліба. Але допомогти їй ніхто не мав змоги.

Свідчення записали учні Осичківської ЗОШ 1- 111 ст., 2008 р.

 

Свідчення Гордієнко Любові Яківни,

с.Осички Савранський район Одеська область

 

           Гордієнко Любов Яківна згадує, що під час голодомору помер її рідний дядько Курочка Федот. Було це навесні 1933 р., коли голод проявлявся особливо гостро. Дядько Федот пішов на город, з'їв зелене листя буряків і помер. По теперішній вулиці Будьонного у ті роки проживала сім'я Варвари Зелененької, Під час голодомору батьки власноруч убили і з'їли своє кволе дитя. Після цього випадку ходили чутки, що ці люди померли після скоєння такого тяжкого злочину. 

             1932 р. померли в один день рідні бабусі Любові Яківни - Залужна Домініка та СтепановаХристина. Сім'я дуже болісно пережила цю трагедію. Урожай у той рік дуже добрий зародив. Але були люди, які забирали у селян останні харчі, останні залишки зерна. Саме через це померло багато людей. Ще Любов Яківна розповіла такий випадок, їхня сусідка Хмельнюк Ірина, мати трьох дітей (Сергія, Павла та Івана) вирішила приховати для своїх дітей кварту квасолі, посадивши малого Павла на деко з квасолею. Але і це не допомогло.

 

Зі слів свідка   записала учениця 8 класу Осичківської ЗОШ 1- 111 ст.- Сметанюк Наталія,  10 січня  2008 р.

 

Свідчення Дужій Єфросинії Олександрівни, 1927 р.н.,

  с.Осички Савранський район Одеська область 

 

            Дужій Фросина Олександрівна народилась 27 січня 1927 р. Під час голодомору у родиніФросини Олександрівни було сім осіб: мати Соломія, батько Олександр, сестри Ганна, Поліна,Фросина, Надія та брат Петро. Сім'я загалом жила непогано. Батьки обоє працювали і родині всього вистачало. Але згодом почалися бідування. Восени 1932 р. по селі почали ходити бригади і забирати все, що було нажито людьми за довгі роки. Забирали не тільки їжу, але й одяг, теплі речі, кожухи, столи, лави, забирали все...

        Почувши про таке, батько взяв мішок кукурудзи і пішов до копанки, куди й кинув мішок. Коли в дім приходили "бабаї" (так дітлахи називали тих людей, які все забирали) і забирали в них все до останньої крихти, а діти дуже хотіла їсти, батько йшов до копанки і ловив хусткою кукурудзу. Потім мати мила її і варила.

            Як розповідала Фросині Олександрівні її мати, поряд з ними жила сусідка з трирічною

донькою. Чоловіка в неї не було і та родина вважалася найбіднішою на їхньому кутку.

Доведена голодом до безумства сусідка зарізала свою голодну дитину і поставила її варити. 

Але сусіди почули запах вареного людського м'яса і заявили до міліції. Сусідку заарештували і згодом засудили.

А одного разу, коли родина вже зібралася спати, лігши у кутку хати на соломі, раптом почули голосний крик сусідської дитини: "Бабаї! Бабаї!!!". Почувши це, мати дуже злякалася, бо у горщику після сніданку залишилось кілька зерен кукурудзи. Мати кинула їх малій Фросині за пазуху. Але все це побачив "бабай". Фросина швидко вибігла надвір і почала тікати до річки.

             Але дитину не тільки наздогнали і забрали рештки кукурудзи, а ще й побили...

Також Фросина Олександрівна згадує, що на той час було дуже багато жебраків. Вони ходили від хати до хати у надії отримати хоч щось. Мати завжди їм щось давала, але одного разу відмовила одній жінці, бо ж і свою мала велику родину. Та жінка вийшла за ворота, дійшла до річки і впала мертва. Мати завжди винила себе в її смерті.

      Найбільше малій Фросині запам'яталось те, коли мати приносила з базару один бурячок,

варила його і ставила на стіл. Діти не бачили його з-за столу, але вдихали його приємний запах.

        А потім мати різала бурячок всім по кусочку і частувала дітей. 

Часи голодомору були дуже страшні. У селі померло дуже багато людей. Вмирали переважно малі і старі. Фросина Олександрівна радіє, що з її родини ніхто не помер. Мати рідко випускала дітей на вулицю, боячись, що їх можуть зловити і з'їсти. По селі ходили чутки про те, що їли навіть своїх померлих дітей.

        З приходом весни люди почали їсти траву, кропиву, ловити пуголовків, мурахів. Іноді діти знаходили колоски в соломі, якою покривали стріхи, і дуже раділи знахідці. Згодом прийшло літо і жнива. Люди потроху почали приходити до тями. У колгоспі за роботу в полі давали по пів кілограма хліба...

Зі слів свідка  записали учні   Осичківської ЗОШ 1-111 ст.-   2008 р.

  

Олійник Ганна Олексіївна, 1927 р.н.,

с.Дубинове Савранського району Одеської області

 

1932-1933 рр. були найважчими у моїй дитячій пам’яті, адже не про таке дитинство я мріяла.

В нашій багатодітній сім’ї я була найстаршою. І коли мати днями працювали, мені потрібно було думати, чим нагодувати моїх маленьких. Ми ходили по селі в пошуках хоч якогось бур’яну і знайшовши радісно бігли додому.

Вижити нам допомогла корівка, яка у нас була. Мати вночі здоївши її, давала всім по трохи молока, щоб перебити голод.

Люди вимирали, і якщо хтось викопав яму для своїх і тоді йшов за тілом, то повернувшись заставали повну яму померлих.

Непоодинокими траплялися випадки людоїдства. В нашому селі мешкала сім’я , яка мала коні, і всі хто до них звертався, пропадали. Якось і моя мама пішла до них, а зайшовши побачила, як сім’я обідала людським м’ясом. Побачивши її, господар кинувся з ножем, але мати чудом втекла.

Ця сім’я неодноразово викрадала і дітей. Біля нас мешкали маленька дівчинка з матір’ю, Ми її дуже добре знали, адже гралися разом. І одного разу, як матері не було вдома, дівчинки не стало. Матір кинулась в пошуки і через три дні знайшли її дитини голівку у печі цих людей.

Траплялися і інші випадки. Ця історія поклала великий відбиток у моєму власному житті. І не дай бог, діти, вам побачити це чи пережити.

Свідчення записала учениця 10 класу Дубинівської   загальноосвітньої школи 1-111 ст. Олійник Людмила, 2008 р.

 

Склярук Петро Архипович , 1923 р.н.

с. Вільшанка Савранського району Одеської області

 

             " В селі були організовані „ячейки”, члени яких ходили попід хати шукати зерно. Забирали все до останнього. Однак, серед цих людей були і такі, що жаліли людей. Знаючи, що завтра прийдуть з обшуком в якусь хату, вони йшли вночі і попереджали людей про це. Таким чином давали ім можливість сховати трохи зерна. У „ячейки” йшли через відчай. Адже, у самих діти пухли з голоду. За певну кількість дворів вони одержували 2 кварти зерна. Таким був Пасічник Архіп Іванович, в якого з голоду померло двоє дітей.” 

Кучанська Ніна Павлівна , 1922 р.н.

с. Вільшанка Савранського району Одеської області

            " Навесні 1933 року до с.Слюсарево з метою перевірки дійсності голоду на селі приїзджав Косіор. Після цього жити стало краще. Почали роздавати дітям баланду. В селі ділили її на всіх, так і виживали. Люди, що працювали в колгоспі, почали одержувати більший харчовий пайок”.

 

Гонтар Катерина Іванівна, 1916 р.н.

с. Вільшанка Савранського району Одеської області 

 

             " Одної ночі до нас прийшов чоловік, який попередив батька про обшук., що мав бути завтра. Він заніс мішок зерна в ліс і сховав у дуплі дерева. Однак, його через декілька днів вистежили, тому що потрібно було варити з согось їсти, то він пішов по зерно, там його і взяли.

            В тому ж році померла моя сестра Соломія, 1909 р.н. і вся її сім’я. Чоловік пішов в Кіровоградську область на заробітки і так і не повернувся ( казали, що коли повертався додому його вбили. Сини померли з голоду. 

Свідчення записані учнями Вільшанської ЗОШ 1-11 ст. , 2008 р.

                                                     Балакан Марія Василівна, 1925 р.н.

с. Йосипівна Савранський район Одеська область

 

Я була малою, але дуже добре пам’ятаю відчуття страшного голоду. Пам’ятаю запухлі від сліз, очі матері.   Весною 1933 року багато дітей ходили пухлими від голоду. Голови в них були великими, а очі позападалі. Діти не могли ні про що інше говорити як про те, що можна з’їсти.

  Пам’ятаю хліб, який пекла мама в тому році. Він був найсмачнішим в моєму житті, хоча пекли його з картоплі, потовчених качанів кукурудзи без зерна, полови, лободи і ще домішували все, що завгодно.

Голод забрав дві моїх молодших сестрички: Любу, якій було 5 років, та дворічну Ніну. Ніна померла уві сні , а Люба помирала  тихо, не піднімаючись три дні і навіть уже їсти не просила. Мама ледве пережила це горе.

Розповідаючи, не можу спинити сліз. Нічого страшнішого в житті не було.

 

Свідчення записані учнями Йосипівської ЗОШ 1-11 ст. , 2008 р.

  

Довгань Валентина Митрофанівна , 1926 р.н. 

с.Гетьманівка Савранський район Одеська область 

 

„ Тоді люди   жили одноосібно. Вони обробляли городи, допомогали один одному Коли розпочалася колективізація у людей позабирали все. Не було чим обробляти городи ( орати). Їсти не було що, тому  доводилось їсти   траву. Як йшли діти з школи – їли листя з вишні. Люди пухли від голоду. Урожай був, та все позабирали. Ходили люди босі, бо не було де і за що  купити взуття . Ходили по полі шукали зернятка.

 

Свідчення записані ученицею Гетьманівського НВК  Довгань Антоніною- онукою свідка. , 2008 р.

 

Кривий Роман Маркович, 1924 р.н.

с.Гетьманівка Савранський район Одеська область

 

„ Наприкінці жовтня місяця 1932 року почався голодомор. Людей, які хоч трошки мали в своєму господарстві: корову, коня, курей, овець – вважали куркулями. ЇХ всіх згоняли  і великими партіями відправляли до Сибіру. !933 рік був для людей роком голоду і смерті.”

 

Свідчення записані учнем Гетьманівського НВК   КащенкомОлександром,   2008 р. 

  

Герович Павліна Ніконівна , 1926 р.н.

с.Гетьманівка Савранський район Одеська область 

  

„ Я маленька була, але пам’ятаю, що не було чого їсти. Ми з мамою і сестрою ходили до лісу збирали жолуді, терли їх і їли. Мене саму батьки нікуди не пускали, тому що був дядько, який ловив дітей і їв їх.” 

   Свідчення записані ученицею Гетьманівського НВК  Добридень Катериною , 2008 р.  

Левковська Олександра Степанівна , 1925 р.н. 

с.Гетьманівка Савранський район Одеська область 

 

Було це з осені 1932 р. по літо 1933 року. Це час тяжкого голодомору. Цей час був дуже важким для людей. Комуністи їздили в кожну хату і забирали все, що було у людей: кожну зернину, картоплину, крупи. Навіть, коли, що варилося у печі, вони брали і викидали.

Мені було 8 років. Сім’я наша жила на краю села в старенькій хаті. Під час голоду померли батько і матір, маленький брат Богданчик. Я залишилась жива, завдяки тітці.

Їли люди щавель, який ріс у лісі, Хто їв сирим, а хто варив суп. Ще їли жолуді, гнилу картоплю. Людей, які помирали, не хоронили. Їх вивозили за село і скидали всіх в одну яму. Навіть , коли людина ще була жива, її вже вивозили.

Хрещений батько мій жив в яру перед корівниками. Так він всіх своїх дітей : троє синів і дві доньки, порізав і з’їв, а головки заховав. Вбив і свою сестру Василину.

Одного разу  із с.Неделкове йшов молодий хлопець,  він запросив його до себе в гості і теж зарізав. Люди бачили, що він до нього заходив, але не вийшов. Пішли туди, а він його вже засолює у діжу.

Тоді люди зібралися і живцем закопали його, живцем..”

 

Свідчення записані ученицею Гетьманівського НВК   Солодкою Іриною , 2008 р.

 

 

Рачинська Антоніна Євдокимівна, 1929 р.н.

с. Островка  Савранський район Одеська область

 

В той час с. Островка називалась Новою Островкою.   В сім’ї Рачинських   було 4 дітей. Під час голодомору 1932-1933 рр. помер лише батько – Рачинський Євдоким , 1894 р.н..

Їли лободу, терті жолуді, з яких пекли малаї. А ще ходили в с. Михалкове Кривоозерського району до дядька, який робив комірником і давав їм відходи з зерна.

 

Спогади записані учнями Полянецької ЗОШ 1-111 ст. – 20 квітня 2008 р.

 

Гречана Галина Олександрівна , 1928 р.н.

с. Неділкове  Савранський район Одеська область

 

„ Це була трагедія. На той час мені було 4 роки, але  тодішнє життя добре пам’ятаю.

Одного разу пішла я на ярок поїсти какішику ( це була така трава, яку споживали, як засіб заспокоєння голоду). І лише тільки почала кривитися від неприємного смаку, як хлопчик Федір попід коліна кропивою: ” Тут є кому їсти, іди до себе на подвір’я і там їж.!”   І саме, цей Федір згодом став  моїм чоловіком.

Голод посилювався. Діти кожного ранку,  рік підряд, вставали голодними. Їм не було цікаве ні природа, нічого крім того, щоб проснутися рано і побачити лише кусочок хліба, який би обрадував душу.

В нашому селі в роки голодомору було п’ять колгоспів.  Мати і тато були в колгоспі і я  добре пам’ятає, як їх годували. А годувальня була на місці нашої теперішньої школи. І годували зовсім погано, бо в колгоспах не було що виділити для людей.  Все було пусто, Коли  коняка вмирала  у колгоспі ім.Чкалова,  де були батьки Галини, її рубали на куски і мусили їсти. Одного разу Галинка пішла на обід з своїм татком, то побачила суп, який був зелений і не мав ніякого смаку. Їм насипали попів полоника в долоні ( люди вже так і пили ). Батько  Галі, подивившись на такий суп, розтулив долоні і виляв його.

Життя з кожним днем погіршувалось. Люди пухнули і гинули. Померлих вивозили в яму за село, а  деякі  „доходили” на підводі, або в ямі. І говорили, що , коли трохи від’їдеш було видно, що земля дихає ”.

Розповівши про все це Галина Олександрівна наголосила, що про таке   й згадувати не хочеться . Знов перешиваєш той біль, а це дуже болісно.

 

Свідчення записали учні   9-А класу Неділківської ЗОШ 1-111 ст., 2008 р.

 

 

Новаковська Марія Федорівна , 1928 р.н.

с. Неділкове   Савранський район Одеська область

 

„ Люди їли бур’ян, лободу, щавій, цвіт акації , варили юшку з лопуха. Пухли з голоду, помирали цілими сім’ями. В селах були спеціальні підводи, які збирали мертвих. Чоловік, який відвозив трупи, був на окремій платні ( одержував печений хліб).

Спочатку людей ховали в окремих могилах, а потім скидали мертвих  в одну велику яму. Виносили мертвих і ряднами. Покійники були дуже худі, страшні – одні кістки.

Чорніше землі ходили люди.

Місцеві активісти шукали зерно на горищах, в печі, в коминах. Мізерні вузлики забирали на очах голодних голодних дітей. Одними з таких сільських активістів були Славінський Федір та Зарицька Марцеліна.

Цього не можна забути.”

 

Свідчення записали учні   9-А класу Неділківської ЗОШ 1-111 ст., 2008 р.

 

Герасимішина Матрона Микитівна , 1918 р.н.

с. Байбузівка    Савранський район Одеська область

 

           Під час голодомору 1932- 1933 рр. я проживала в с.Байбузівка.

Врожай того літа був, але його забирала влада. Ті, що забирали продукти ніяких документів при собі не мали. Ходили з залізною палкою з колючками. Хто не хотів віддавати  худобу – били плітками. Щось приховати було неможливо. Людей примушували йти до колгоспу і віддавати все, що мали. Коли не було що їсти їли лободу, клей з дерев, молочай, тварин. Були випадки людоїдства.

Померлих хоронили, викопуючи „братську могилу” і просто кидали до ями, а потім прикопували.

Примушували людей підписуватись на позики.

Винуватцем голодомору 1932-1933 рр. є Сталін

Під час голодомору 1932-1933 р. Матрона Микитівна втратила двох сестер і брата: Герасимішиних Ліду і Любу, яким було 8до 10 р. і брата Данька – 18 років.

Свідчення записала   учениця  10 -А класу   Концебівської   ЗОШ 1-111 ст., Іваненко Іриною, 20 квітня 2008 р.

 

 

Денисенко Семен Дмитрович , 1920 р.н.

с. Байбузівка   Савранський район Одеська область

 

Голодомор 1932-1933 рр. це був геноцид сталінського режиму. Врожай того року був.   Але його забрала влада. Це були страшні люди. Вирощене навіть на   особистому городі забирали старости села. Виживав хто як міг. Зерно ховали скрізь, і в рубцях одежі, і в тріщинах стін, і в стріхах. Находили скрізь і забирали все.  Ті, що забирали людські продукти при собі мали шпички, льотки та інш. Хто не віддава харчі до того прикладали силу: били людей і все одно відбирали.

В нашому селі багато померло людей, чоловік 400. На кладовищі є братська могила, в ній поховано 33 душі, а також поодинокі могили.

Були випадки людоїдства. Стара баба заманювала і вбивала дітей, а потім їх їла. Одного разу зайшла до неї сусідка і побачила в казані дитячу руку.

За поховання померлих не платили.

Хто ще міг ходити, ще не спух від голоду ті й ховали померлих.

Винні   в загибелі нещасних людей – Сталінський режим, тобто НКВД. Люди, які працювали в колгоспі отримували на зароблений трудодень кусочок хліба і трошки юшки.

Свідчення записала   учениця  11 -А класу  Концебівської   ЗОШ 1-111 ст., Шадріна Лілія, 15  квітня 2008 р.

 

 

Поросюк Тетяна Семенівна , 1923 р.н.

с. Байбузівка    Савранський район Одеська область

 

Було мені тоді 8 років, але я пам’ятаю  все , як сьогодні. Приїжджали дядьки і забирали їжу, все до останнього.   Штуркали гострими тичками в стрісі, полу, на печі, навіть в кирницях перевіряли. Нічого не можна було приховати.

Померлих збирали чоловіки, які їздили на коняці з возом. Навіть тих, які ще були теплі. Казали, що вони все одно помруть. Не вистачало місць на кладовищі – скидали в рови.

Виживали у більшості на одній траві.

 

Свідчення записала   учениця  11 -А класу  Концебівської   ЗОШ 1-111 ст., Бондар Яна,

15  квітня 2008 р.

Тітієвська Тетяна Михайлівна, 1923 р.н.

с. Концеба    Савранський район Одеська область

 

  1932-1933 роки  були дуже страшними. Люди пухли від голоду , і я пухла.. Сільська влада  забирала урожай та всі продукти харчування. Було таке, що сусід доносив на сусіда, якщо бачив у нього які продукти харчування, .і за те давали певну винагороду. Ті люди, які забирали продукти не мали при собі жодних документів. Якщо хто відмовлявся віддавати продукти, застосовувалась фізична сила. .Активісти ходили без зброї. Ніякого опору із сторони селян не було, тому що всі були налякані. Якщо де і ховались продукти харчування – все знаходилось і вилучалось. А ховали де завгодно: на горищі, в горщиках, в соломі.... У складі бригади було 3-4 чоловіки, пам’ятаю серед них: Курдюка Милияна. Забирали не лише продукти , а й речі, худобу.   Як забирали одяг то самі ж активісти в ньому й ходили.Забороняли збирати зерно, залишки городини.

Охороняли поля та комори сільські люди. Частина людей йшла до колгоспу добровільно, а частину примушували. Наша сім’я не переховувала худобу. Сказали здати , то й здали. А деякі переховували – виводили на поля.

Забирали харчі та майно в любий час доби. До хати приходили дуже часто. Люди почали

Масово помирати   в 1933 році.

Тим, хто пішов у колгосп, додому нічого не давали, а годували в полі.

Дітей , які залишились сиротами віддавали в ясла, які були при колгоспі там про них і піклувалися.

Не голодували в той час лиш ті, хто був в керівництві колгоспу.

А виживали ті, які їздили на заробітки та привозили харчі. Наприклад, мій батько Балинський Михайло Єлисейович, був на заробітках на гранітному заводі в Заваллі на ті гроші, які заробляв купляв харчі. В часи голоду люди були кожен за себе, тому що в кожного були свої сім’ї. Доводилось вживати в їжу кропиву, кульбабу, цвіт акації, молочай, листя вишні,.... Коштів у людей не було, тому не можливо було щось купити, чи виміняти. Скільки в той час померло мені не відомо. Але тих хто вже помер, або помирав везли на цвинтар і скидали в братську могилу . Я про це розповідаю своїм дітям, онукам, правнукам і завжди течуть у мене сльози. Я вважаю, що винна за наші страждання тогочасна влада.

 

Свідчення записала  учениця  11 -А класу   Концебівської   ЗОШ 1-111 ст., Пілявець Наталія, 20   квітня 2008 р.

 

Поросюк Григорій Ілліч,  1921 р.н.,

с. Концеба    Савранський район Одеська область

 

Дуже   тяжко мені згадувати про голод. Розпочалося з того, що був неврожай. Крім того продукти харчування ходила забирати бригада, яка була призначена владою, із 5-7 чоловік.

  Бригада ходила без зброї, адже люди і так не чинили ніякого опору. Приховати продукти було не можливо. Обшук робили із щупами. Забирали не тільки продукти , а й одяг, худобу. Люди, які ходили до колгоспу отримували жменьку зерна. Багато людей не хотіли йти до колгоспу, але їх примушували.. Люди почали помирати в 1933 році. Після смерті батьків дітей забирали в патронат   В патронаті діти теж працювали.

Померлих людей вивозив чоловік, який був назначений владою Йому ніхто не платив, тому що не було чим.

 

Свідчення записала   учениця  11 -А класу  Концебівської   ЗОШ 1-111 ст., Поросюк Анжела, 18   квітня 2008 р.

 


 

 

Паламарчук Галина Калинівна, 1918 р.н.

с. Концеба    Савранський район Одеська область

 

У Паламарчука Каленя було троє дітей: дві дочки і один син. У ті страшні часи люди, щоб вижити були готові на все, щоб прогодувати себе. Вони їли все, що попадалось ї на очі. Траплялось, що їли дітей. Батьки не випускали своїх дітей на вулицю, навіть на подвір’я, тому що зморені голодом люди, крали чужих дітей і їли їх.В ті роки на кожне село посилали по три чоловіки з підводою, щоб вони провіряли будинки.

Одного разу батько приніс додому дві здорові картоплини і сказав, щоб ми хутко їх відварили і з’їли., бо прийдуть провіряти будинок і все заберуть.

Кожного дня їздила підвода і збирала мертвих людей, і навіть тих, що ще   дихали.. Їх все одно викидали на підводу   і вивозили на кладовище. Там була викопана яма, і туди їх кидали.

 

Свідчення записала  учениця  10-А класу   Концебівської   ЗОШ 1-111 ст., Моспанюк Людмила, 17  квітня 2008 р.

 

Миронюк Тетяна Іванівна, 1913 р.н.

с. Концеба    Савранський район Одеська область

 

Голод дуже добре пам’ятаю. Причина його в тому, що все забирала влада. Все це робили активісти. У них не було ніяких документів , , ні зброї. Люди боялися   цих активістів . У більшості опору не чинили, а якщо хто і пручався , то таких забирали з собою і саджали в тюрму. Приховати зерно було дуже складно. Зазвичай все находили. Бригада була у складі 10-15 чоловік. Іноді ховали продукти  в болоті, в лісі,   на пнях.

Ті що пішли в колгосп нічого не отримували.   Забирали продукти харчування, коштовності. Корів не забирали. В полі не дозволялось збирати колоски. А якщо хто і зірве, то таких ловили і штрафували.

Колгоспні комори та поля охороняли сторожі. До колгоспів добровільно не хотіли йти, і тому людей примушували .

До хати приходили майже кожен день, вдень . Помирати люди почали близько до зими 1933 року. Сиріт забирали у приют, їми опікувалась держава.    Не голодували ті, хто зумів сховати їжу, і в кого була корова. Зуміло вижити дуже мало людей, той хто наполегливо шукав їжу: збирав мерзлу картоплю, лободу, кульбабу, кропиву, жом, корінці з ландишів та інш. Ніхто ні кому не допомагав, не ділився. Навіть брат з сестрою нічим не ділився. Від родичів теж ніякої допомоги не було.   В їжу споживали цвіт акації та пекли з них масовики. Їли також горобців, жаб, їжаків. Були випадки людоїдства.

Померлих людей звозили на кладовище і безжалісно кидали у братську могилу.

В нашому селі померлих згадують і поминають. Церква відбудована в 2000 р. А з 1961 р. по 2000 р. не діяла. Свідчення записала  учениця   8 класу  Концебівської  ЗОШ 1-111 ст., Журавльова Оксана,  17    квітня 2008 р.

 

 

Зіньківська Віра Миколаївна, 1923 р.н.

с.Полянецьке Савранський район Одеська область

 

Під час голодомору в полу викопали яму і туди засипали зерно кукурудзи. Таким чином змогли вижити.   Під час колективізації  в їх сім’ї забрали коня, залишилась лиш корова. Корова стояла в хаті, щоб не вкрали сусіди.

 

Спогади записані учнями Полянецької ЗОШ 1-111 ст. – 20.04.2008 р.

 

 

Танасійчук Ніна Кіндратівна, 1938 р.н.

с.Полянецьке Савранський район Одеська область

 

Ніна Кіндратівна згадує розповідь її матері про те, що її батько Денежко Кіндрат Кузьмич в той час був головою колгоспу ім.ХУ11 партз’їзду. Був доброю людиною, і сім’ям , в яких було троє і більше дітей , давав потроху зерна. Це підтверджувала Могульська Марія Олександрівна, 1928 р.н., яка розповідала:”Після смерті її батька в сім’ї залишилось троє дітей. Мама пішла   до голови попросити зерна, і батько дав їм півмішка зерна, завдяки чому вони й вижили.”.

 

Спогади записані учнями Полянецької ЗОШ 1-111 ст. – 20.04.2008 р.

 

Мазур Ганна Фиризонівна,1924 р.н.

с.Полянецьке Савранський район Одеська область

 

Мені було 8 років коли почався голод. В нашій сім’ї було 4 дітей. Померла сама менша . Жали лободу, товкли її і пекли плацики, а ще їли мох, що росте на деревах.

Приходили активісти з палицями, шпичками і шукали всюди зерно, навіть в діжках, де були заквашені буряки. Активістами були: Яжемковський Степан, Будик Сенька, Крук Іван, Полька (

 прізвища не пам’ятаю). Люди їли бур’ян, листя дерев, жаливу, квітки білої акації. Найбільше померло з голоду в квітні і травні 1933 року. На цвинтарі не встигали копати ями, тоді вирішили копати рови і в рови скидали померлих. Всього в с.Полянецькому померло 864 особи. За річкою Південний Буг такого голоду не було, бо там місцева влада не забирала у людей зароблене тяжкою працею і люди не страждали так , як наше село.

Я рахую, що у всьому винна влада на місці, яка діяла на той час. З міста не приїзджали, щоб відібрати у дітей останній кусок хліба.

 

Спогади записані жителькою с.Полянецьке Крушельницькою Тетяною Дементіївною, 22 квітня 2008 р.