18.11.2008

Голод – страшна біда людства.Свідчення очевидців

Ніхто не прийде, не спита

Чом пів села в одній могилі,

І ні горбочка, ні хреста?

«Прости нас, пам’яте, прости!»

  

Вступ 

 

Голод – страшна  біда людства. Історія містить чимало свідчень цього лиха, але 1933 рік в історії стоїть окремо. Це перший і єдиний випадок за всю історію людства, коли голод організували правителі країни. Такого не знала жодна країна у жодні часи. Масове голодування селян розпочалось у грудні 1931 року і тривало до вересня 1933 року, тобто голод крокував Україною 22 місяці. Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовлений Голодомор. 1933 року Сталін, підсумовуючи результати першої п'ятирічки, заявив: „Ми безперечно досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас із року в рік. У цьому можуть хіба що сумніватися запеклі вороги радянської влади". Після такої заяви мало хто міг висловитися інакше. Але ще в жовтні 1932 року партійно-державна верхівка прийняла холоднокровне рішення у хліборобній галузі. За кілька місяців надзвичайні комісії під керівництвом Кагановича, Молотова, Постишева викачали в селян внутрішні фонди - продовольчий, фуражний, насіннєвий. Представники місцевої влади організовували в селах спеціальні бригади, які вимагали від кожного селянина негайно відвезти на станцію мішок зерна, а вразі непослуху позбавляли волі на 10 років. Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення українського селянства.

Голодне лихоліття, яке випало на долю українського народу, найболючіше вразило дітей. Вони виявилися найменш захищеними, не брали участі у колгоспному виробництві, а від так не одержували рятівних 100-300 грамів хліба на працюючого. Голодні й до нестями виснажені діти полохливо лущили недостиглі зерна, жадібно їх поїдали. Від надмірного вживання сирої, білкової клейковини не витримували їхні виснажені шлунки – вони помирали через кілька годин. Складно підрахувати загальну кількість померлих від голоду дітей, особливо віком до трьох років, їх не пам'ятають і самі очевидці голоду.

Суспільство розвивається, історія не стоїть на місці і в нашому районі зокрема.

Савранський район утворений  у складі Балтської округи Постановою Всеукраїнського Центрального виконавчого Комітету УРСР від 7 березня 1923 року № 310 «Про адміністративний поділ Одещини». На той час до складу району входило 10 сільських рад, що об’єднували дванадцять населених пунктів. Чисельність населення складала 85 037 чоловік.

Саме напередодні Голодомору відбуваються зміни в територіальному поділі району. 3 лютого  1931 року  Савранський район приєднаний до Кривоозерського району. А вже 11 лютого 1933 року Постановою Центрального Виконавчого Комітету УРСР № 70 «Про утворення  Савранського району на території Одеської області» відновлена діяльність району у  складі  18 сільських рад, які об’єднували  двадцять п’ять населених пунктів.         

На сьогоднішній день Савранський район складається з 1-ї селищної та 10 сільських рад, до складу яких входять двадцять один населений пункт.

Довгий час історична правда про події 1932-1933 років просто замовчувалась. І лише в кінці минулого століття про події 1932-1933 років заговорили як про «геноцид українського народу».

На виконання Указу Президента України від  28 березня 2007 року              № 250/2007 “Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні”, розпорядження голови обласної державної адміністрації від 30.05.2007 р. № 345/ А-2007 “Про затвердження заходів у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні” Савранською районною державною адміністрацією прийнято

розпорядження від 29 жовтня 2007 року № 447/А-2007 «Про затвердження заходів у зв’язку  75-ми роковинами голодомору 1932-1933 років в Україні», яким утворено Організаційний комітет з підготовки та проведення заходів приурочених до 75-х роковин  Голодомору 1932-1933 років в Україні, а також затверджено ряд заходів з нагоди відзначення 75-х роковин голодомору в Україні.

На територій нашого району створено 16 дослідницьких груп, до складу яких ввійшли 128 осіб  із складу учнівської молоді, краєзнавців, вчителів історії, культпрацівників.

В ході проведеної роботи опитано 1440 громадян, віком, старше 75 років за списками наданими управлінням пенсійного Фонду України в Савранському районі та записано 407 свідчень очевидців Голодомору. На підставі свідчень укладений список жертв голодомору 1932-1933 років  на 2086 імен.

Територіальним центром соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян обслуговується на даний час 397 осіб. Ці громадяни постійно отримують комплекс соціально-побутових послуг вдома, зважаючи на їх немічність, інвалідність або хворобу. Зазначена категорія городян району перебуває під постійною опікою центральної районної лікарні

За сприяння районного архіву районної державної адміністрації проведено роботу з упорядкування та систематизації всіх зібраних документальних та фотоматеріалів, які передано до Державного архіву Одеської області для опублікування в ІІ томі книги  „Голодомори в Україні: Одеська область  1921-1923, 1932-1933, 1946- 1947рр.  Дослідження, спогади, документи”.

В 15 населених пунктах району виявлено 25 поховань жертв Голодомору. Всі місця поховань упорядковано та на  них встановлено  пам’ятні знаки. Крім того за ініціативою районної державної адміністрації, голів селищної і сільських рад в населених пунктах, що постраждали під час голоду, встановлено ще 6 нових пам’ятних знаків. Всього на території району встановлено 31 пам’ятний знак. Складена карта-схема поховань. Зроблені фотознімки всіх виявлених поховань.

В рамках проведення заходів з підготовки та відзначення в районі 75-ї річниці Голодомору 1932-1933 років в райдержадміністрації оформлено та постійно діє тематична виставка: „Україна пам’ятає. Спогади. Спогади. Спогади…” де розміщено фото та документальні матеріали, свідчення очевидців Голодомору в розрізі сільських рад. Матеріали виставки постійно оновлюються,  відображають події геноциду українського народу в період  1932-1933 років.

Відділами освіти, культури та туризму райдержадміністрації протягом 2007-2008 років проводилася робота щодо роз’яснення положень Закону України “Про Голодомор 1932-1933 років в Україні”. Розроблено методичні рекомендації на допомогу педагогічним  колективам та культпрацівникам щодо проведення роз’яснювальної роботи в закладах освіти та культури положень Закону. Складено списки рекомендованої тематичної літератури.

Проведення заходів приурочених до 75-х роковин Голодомору висвітлюються на сторінках районної газети „Сільські новини”. Протягом 2007-2008 років  в газеті вміщено 29 публікацій по тематиці Голодомору 1932-1933 років в Україні.

У всіх сільських та шкільних бібліотеках, трьох постійно діючих музеях району  оформлені тематичні фотодокументальні та книжкові  виставки, які відображають події геноциду українського народу в період 1933-1933 років.

На веб-сторінку Савранської райдержадміністрації подаються матеріали  до розділу „До 75-х роковин Голодомору в Україні”, де з початку року вміщено 9 інформаційних статей.

В нашому районі дослідження Голодомору розпочалося ще в 1989 році. За період з 1989 по 2008 рік встановлено імена 2086 чоловік, жертв Голодомору 1932-1933 років, які занесені до Національної Книги Пам’яті. Але робота по вивченню історичного періоду Голодомору  в нашому районі продовжується і далі.

В ході проведеної  дослідницької роботи встановлено, що від Голодомору 1932- 1933 років постраждали мешканці вісімнадцяти населених пунктів. Особливо великі людські втрати мали такі села як: Полянецьке, Бакша, Дубинове.  Менше постраждали під час Голодомору жителі Капустянки, Неділкового , Глибочка та Саврані.

  

Селище Саврань.

  

     В Савранській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів створена пошукова група по збору свідчень очевидців Голодомору 1932-1933 років. Керівник групи учитель історії Бевзюк Тетяна Петрівна.

Працівники центральної районної бібліотеки також прийняли активну участь в опитуванні громадян віком старше 75 років. На території селища Саврань таких громадян проживає 360 осіб.

      За результатами опитування записано 71 свідчення. В ході опрацювання свідчень складений список жертв Голодомору на 36 імен. Під час проведення пошуково-дослідницьких робіт встановлено два місця масових поховань померлих від голоду на кладовищі селища Саврань.

В 2007 році за сприяння районної державної адміністрації на благодійні кошти громади селища встановлено на кладовищі селища новий пам’ятний знак на місці масового поховання жертв Голодомору 1932-1933 років. За сприяння громади селища Саврань ще у 1996 році на одному з поховань було встановлено хрест з написом «Жертвам Голодомору 1932-1933 років. Усвідомлення помилок минулого, спонукає до побудови майбутнього». 

На виконання п.3 Указу Президента України від 28 березня 2007 року № 250/2007 «Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні» районною державною адміністрацією проведена велика робота щодо перейменування вулиць, які носили ім’я осіб, причетних до організації та здійснення Голодомору 1932-1933 років в Україні.

      Так, 27 червня 2008 року на пленарному засіданні сесії селищної ради було прийнято рішення за № 289-V «Про надання дозволу на перейменування вулиці ім.Петровського» і 15 серпня 2008 року на черговому засіданні сесії селищної ради було прийнято рішення за № 309-V «Про перейменування вулиці ім.Петровського на вулицю ім.Ярослава Мудрого».

20 листопада 2007 року в районній бібліотеці для дорослих відбулася зустріч з очевидцями Голодомору 1932-1933 років, жителями селища Саврань Сметанюк О.К., Маєвською О.А, Бузикіною О.Л. на тему «Прости нас пам’яте, прости!». Їх розповіді слухали учні школи, училища, читачі та працівники бібліотеки. Завдяки вдало складеному сценарію присутні змогли відчути увесь трагізм, що несе із собою голод.   

В районній бібліотеці для дорослих оформлена постійно діюча книжкова виставка та тематичні полиці, присвячені темі Голодомору.  

      22 листопада 2007 року в районному історико-краєзнавчому музеї селища Саврань відбувся тематичний захід «Голодомор 1932-1933 років – трагедія українського народу», на який були запрошені свідки тих страшних подій, жителі Савранського району – Галузинська Н.М., Григорук Л.С. та Сивак Г.Я. на зустріч також були запрошені учні Савранської школи, працівники установ та організацій селища.

     24 листопада 2007 року в селищі Саврань відбулися районні заходи із вшанування пам’яті жертв Голодомору. В них прийняли участь трудові колективи підприємств, установ та організацій селища Саврань, колективи селищної та сільських рад, учні Савранської  загальноосвітньої школи та профтехучилища, прихожани Свято-Покровської церкви та церкви Каспіровської Ікони Божої Матері.

     В Свято-Покровській церкві та церкві Каспіровської Ікони Божої Матері проведені панахиди по померлим від голоду.

     По закінчені панахиди Хресна хода пройшла на кладовище селища, де відбувся траурний мітинг та відкриття та освячення нового пам’ятного знака. 

      О 16 годині дня на площі біля приміщення колишнього райпобуткомбінату була проведена національна акція «Запали свічку!» з викладенням символічного Хреста із  свічок на вшанування пам’яті жертв геноциду Українського народу. Свічки запалювали в кожній оселі жителі нашого району.                  

    В Савранській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів протягом 2007 року та 2008 року постійно проводяться виховні години на тему «Твій біль, Україно!»

  

Свідчення Бевзюка Терентія Матвійовича , 1915 р.н.,

жителя смт. Саврань про голодомор 1932-1933 рр.

в смт. Саврань  Одеська область 

  

     Голод дійсно був дуже сильний. Я в 1932 році працював в бригаді, яка збирала трупи по с. Саврань. Трупи валялися прямо на дорозі, на них ніхто не звертав уваги. Ті хто мав можливість, то вішали мітки на воротах, що в будинку є покійник. Були такі будинки, що вимирала вся сім’я. Покійників збирали на гарбу і везли закопувати в спеціально вириту яму, одна з них знаходилась між сучасним єврейським і українським кладовищем. 

      З моєї сім’ї не помер ніхто, так як вижили за рахунок схованих буряків.

Свідчення записала вчитель історії

Савранської загальноосвітньої школи

 Бевзюк Т.П., 2008 р.

  

Свідчення Бевзюка Миколи Єфремовича, 1925 р.н.,

жителя смт. Саврань  про голодомор 1932-1933 рр.

в смт. Саврань  Одеська область 

  

     Пам’ятаю, що там, де знаходиться сучасний Будинок культури, там стояла церква. Під церквою сиділи жебраки. Один хлопчик ,опухлий від голоду, приблизно років 6-7  почав їсти свої пальчики і помер. Де сучасна вулиця Леніна, №96 в 1932-1933 роках знаходився штаб по прибиранню трупів, це була велика шопа (хлів). Керівником цього штабу був Гармаш (ім’я не пам’ятаю). Під час голоду по будинках ходили наші земляки – чоловіки та жінки із великим залізним щупом і забирали зерно, кругом, де його знаходили.

    Наша сім’я вижила вся, тому що у нас була корова, були сховані буряки, які ми вночі відкопували і їли. Ховали ми буряки над р.Південний Буг, та вимінювали їх на базарі на хліб.

     Батьки тоді своїх дітей на вулицю не випускали, мабуть не хотіли щоб ми бачили ті страхіття та нас з’їли чужі люди, тому-що траплялися випадки людоїдства.

Свідчення записала вчитель історії

 Савранської загальноосвітньої школи

 Бевзюк Т.П., 2008 р.

 

  

Свідчення  Янкової Феодосії Володимирівни, 1921 р.н. ,

жительки смт. Саврань Савранського району Одеської області 

про голод 1932-1933 рр. в с. Саврань.

 

      В нашій сім’ї було 5 дітей. Померли від голоду мої батько та брат.

     Активісти ходили попід хати забирали хліб, зерно, крупу. Чоловік один, на прізвище Бурлака забирав хліб і носив до себе додому. Були випадки людоїдства. Пам’ятаю, як дві сестри підгодовували двох дітей- сиріт, а потім їх зарізали щоб з’їсти. Але сусіди викликали міліцію, яка знайшла в казанах варене м’ясо. Сестер забрали і засудили.

      Голод – саме найстрашніше, що було в моєму житті.

 

Свідчення записала директор

районної бібліотеки

Стукаленко С.А., 2008 р.

 

     20 листопада 2007 року в районній бібліотеці для дорослих відбулася зустріч з очевидцями Голодомору 1932-1933 років, жителями селища Саврань Сметанюк О.К., Маєвською О.А, Бузикіною О.Л. на тему «Прости нас пам’яте, прости!». Їх розповіді слухали учні школи, училища, читачі та працівники бібліотеки. Завдяки вдало складеному сценарію присутні змогли відчути увесь трагізм, що несе із собою голод.

  

Село Байбузівка.

 

     В селі Байбузівка пошуково-дослідницькою роботою займалися учні Байбузівського  навчально-виховного комплексу під керівництвом завуча школи, учителя історії Пилявець Л.С.. Пошуковою групою опитано 75 громадян, віком, до 1931 року народження та записано 12­­­­­­­­ ­­­­­­­­­­­­ свідчень. Укладений список жертв Голодомору по селі Байбузівка на 76 імен.

      На кладовищі села, на місці масових поховань загиблих під час Голодомору односельців ще у 80-х роках минулого століття встановлено Хрест. В центрі села – біля православного храму споруджено пам’ятний знак на вшанування пам’яті загиблих від голоду.

 

  

  

Свідчення Герасимішиної Матрони Микитівни, 1918 р.н.,

жительки с. Бай бузівка про

Голодомор 1932-1933 рр. в с. Бай бузівка

  

 

     Врожай в 1932 році був хороший, але все забрала влада. Ті, що забирали у людей хліб мали при собі залізну палицю з колючками. Приховати не можна було нічого. Забирали продукти, худобу. Ніхто не показував ніяких документів. Якщо селяни противились, то били плітками. Людей змушували іти до колгоспу і віддавати все, що вони мали.

     Люди змушені були їсти лободу, глей з дерев,  молочай.

      В селі траплялися випадки людоїдства.

      Людей хоронили, викопуючи, так звану «братську могилу», просто кидали до ями і прикопували.

     Під час голоду в нашій сім’ї померло троє дітей – сестри Ліда і Люба, яким було по 10 років та брат Данько 18 років.

Записала Іваненко Ірина Миколаївна

20 квітня 2008 р.

  

Свідчення Поросюк Тетяни Семенівни, 1923 р.н.,

жительки  с. Бай бузівка про Голодомор 1932-1933 рр.

в с. Бай бузівка Савранського району Одеської області

 

      На той час мені було 8 років, але я пам’ятаю все як сьогодні. Пам’ятаю, як приїздив дядько і збирав їжу, все до останнього вигрібали. Штуркали гострими тичками в стрісі, підлозі, на печі, навіть в криницях перевіряли. Нічого не можна було приховати.

      Ми, діти виживали на одній траві.

     Добре пам’ятаю, як ховали померлих, хоч похованням це не можна назвати. Чоловіки на конях з возом збирали трупи людей. Навіть тих людей, що були ще «теплі», живі та щось говорили – все рівно підбирали та кидали на воза. Ім. казали, що все одно помруть. Не вистачало місць на цвинтарях – ховали у ровах біля цвинтаря.

Записала учениця 11-А кл.

Концебівської ЗОШ 1-111 ст.

 Бондар Яна

15 квітня 2008 р.

  

Свідчення Поросюк Тетяни Семенівни, 1923 р.н.,

жительки  с. Бай бузівка про Голодомор 1932-1933 рр.

в с. Бай бузівка Савранського району Одеської області

  

  

В 1932р. урожай був дуже великий, але людям на трудодні зерна не давали. Все зерно звозили на тік, а потім кудись вивозили. В селі була створена бригада, яка з шпичками ходила попід хати і забирала всі харчі. В сім’ї в голодний рік померла моя маленька сестричка. Тих, хто помирав, клали на драбину до якої в’язали мотузку, і тягнули на кладовище. На кладовищі була вирита величезна могила, яку не засипали аж доки вона не була майже повна.

Взимку йшли в поле, де залишився буряк та картопля, шукали і їли перемерзлу картоплю і буряк.

Сусід, Іван Корованюк спух від голоду, а Надія Федорівна сама була ще мала, тому докотила його до вишні, на якій з’явились перші листочки, доставала листочки, присолювала їх і годувала Івана. Він вижив.

Записала учениця 11-А кл.

Концебівської ЗОШ 1-111 ст.

 Бондар Яна

15 квітня 2008 р.

 

Село Бакша.

 

     В селі Бакша пошуково-дослідницьку роботу розпочали ще у 1993 році учні Бакшанської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів під керівництвом  вчителя історії Низькохата Василя Анатолійовича та бібліотекаря Бурячок Ніли Савівни. Пошуковою групою опитано 69 громадян, віком, старших за 75 років та записано 25 свідчень. Укладений список жертв Голодомору по селі  Бакша на  193 особи.

     На місці масових поховань загиблих під час Голодомору 1932-1933 років встановлено Хрест ще у 2000 році.

 

 

 

Свідчення  Кропивка Ганни Сергіївни, 1925 р.н.

жительки  с. Бакша про Голодомор 1932-1933 рр в с. Бакша

 

     Коли відбувався голод мені було 8 років. Одного разу до нас прийшов дядько Басюк Данило. Мама встигла в кишені сховати зерно, так він і там його знайшов. Жили дуже бідно, взимку хто що зумів заховати, той і мав що їсти.

     Одного разу прийшла до нас сусідка Гидко Афія, попросила трохи зерна. А коли вийшла на подвір’я, упала нежива. Потім приїхали два чоловіки, викинули її на підводу і повезли на цвинтар.

     Коли розцвіла акація, ми їли цвіт, який був трошки солодкий, а з листя пекли коржики. Варили юшку з свиріпи, лободи, подорожника.

    Біля нас жила сім’я Олійніченка Антона і Юхими. Одного разу біля їх хати йшла дівчинка і несла трохи бур’яну . Жінка заманила її до хати  і зарізала. Коли сіли їсти чоловік спитав: „Звідки м’ясо? – жінка все розповіла. Тоді чоловік вивів її за село і вбив за такий вчинок.

      Багато людей падали посеред дороги неживими, а котрі вмирали в хаті, тих витягували до воріт щоб потім забрали підводою на цвинтар.

      Ми вижили лише тому, що мама сховала в кінці городу пів-мішка зерна. Ми по жменьці його брали, варили і таким чином харчувалися.

 

Свідчення записав  учень Бакшанської школи

Роїк Олексій – онук свідка, 2003 р.

 

Свідчення  Крижанівського Миколи Полікарповича, 1922 р.н.

жителя  с. Бакша  про Голодомор 1932-1933 рр в с. Бакша

 

       Була одна жінка – Чепельчук Ганна. Вона зустріла на долині  хлопчика, який йшов із садка, вона його піймала  і зарубала. Тіло поклала в мішок, понесла додому й кинула в клуню. Голову кинула в піч. Тіло знайшли люди які бачили, що вона несла додому мішок. Тяжко її побили за це палицями, кудись повели і вона більше в село не повернулась. В Бакші була ще одна жінка, її звали тьотя Ганя,  яка зарубала свого сина, наварила холодцю та нагодувала діда і бабусю.

      Основна їжа в цей час була кропива, люцерна та лобода. А від цього люди й помирали прямо на дорозі. Померлих збирав Федот Левонець, який їздив  по селі на підводі . Він з колгоспниками копав великі ями і кидав туди людей. На Бакшанському  цвинтарі є такі ями, в яких лежать по сто чоловік.

      А в селі ходили люди із шпичками і шукали останнє зерно, яке люди ховали в землі. Навіть заставляли людей самих викопувати, але ніхто не копав там де заховали зерно. В селі активісти зробили штаб під керівництвом Поросюка. У штаб водили людей на допити, який міг тривати два-три дні. 

 

Свідчення записав Осадчий Василь – учень 8 класу

 Бакшанської середньої школи,

16 вересня 1993 р.

 

 

Свідчення Тарнаградської Ліди Ульянівни, 1916 р.н.,

 жительки  с. Бакша  про Голодомор 1932- 1933 рр. в с. Бакша

 

       Батько помер, залишилися мати Ксенія Кіндратівна, брат, нас три  сестри і бабка. Мама запаслася харчами і ми могли ще продержатися. Їли по вечорах. Мама ходила на роботу, а брат теж був на роботі, він працював на конюшні і цілий день ходив з конями, молотив зерно. Так мама з братом заробляли харчі. Через якийсь час мама захворіла і не могла встати,  і на заробіток ходив тільки брат. Їм вже не давали харчів, а тільки підсолену воду Важко було дивитися , коли діти просять їсти, а нема що дати. І мати вирішила віддати моїх двох менших сестричок. Вона із сусідкою Куцою Їлинкою, у якої також була донька, взявши їх за руки, пішли пішки до станції Заплази. Звідти Їлинка з трьома дівчатками поїхала потягом до станції Бирзула (тепер Котовськ). Там вона залишила дітей біля якогось «великого дому», можливо це був дитячий будинок..

      Мати, вернувшись із Заплаз, зморена, вся мокра і холодна, опухла від голоду, вилізла на піч, щоб погрітися там і померла.

      Коли  брат ледве-ледве прийшов додому я сказала, що мами вже немає. Він пішов до сусіда взяв тачку, поклав маму і повіз на кладовище. А мене не взяли. Я вплач – все-рівно не беруть. На другий день вже брат весь опух, я йому дала підсоленої води, але йому це не помогло і до ранку він помер. Вже я пішла звати сусіда з тачкою, він прийшов і ми повезли  з сусідом мого брата. Коли брата кинули в яму, моя бабка плакала.

      На той час у селі були ясла-інтернат, в яких проживали діти-сироти. Їсти там давали: куліш, баланду та кусочок чорного хліба, розміром із сірникову коробку. Таких ясел було декілька і були вони розташовані приблизно там, де зараз проживають Рябовол Вітя, Самайчук Юрій, Щуцька Ніна, Кропивка Руслан. Мене також забрали у ті ясла, де я вижила і виросла.

      Після Голодомору я шукала сестер, але не знайшла, так і залишилась сиротою.

Записали внука Оксана і Олег – учні  7 класу

Бакшанської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів,

18 вересня1993 рік

 

 

Свідчення  Лелюк_Олени Володимирівни , 1905 р. н.

жительки  с. Бакша  про Голодомор 1932-1933 рр. в с. Бакша

 

      «…мені було 28 років, тому добре пам'ятаю події тих часів. Люди вяжко працювали на полях, але додому і зернини не мали права взяти. По дворах ходили так звані, бригади, які забирали у людей все що можна було. Як ті круками ширяли по всьому городі, навіть у хаті підлогу перекопували. Все шукали хліба, але так нічого й не знайшли, бо його не було. А в голод у мене померло двоє моїх діточок – Юля й Петрик. Як же вони хлібця просили! Боже ж ти мій! Та ніхто не міг допомогти. В сирій землі лежать мої діти. Люди, не треба забувати лиха, не треба ...»

 

Свідчення записав правнук 

Лелюк Іван Васильович,  2004 р.

 

 

Свідчення  Нікітюк Марії Іванівни, 1927 р.н.

жительки с. Бакша про Голодомор 1932-1933 рр. в с. Бакша

 

      Надзвичайно важко мені згадувати ті страшні роки. Було мені в той час 6 років. Під час голоду померли мій батько Олійниченко Іван Михайлович та мати Меланія, брати Володимир, Іван та сестра Ганна.

      Мене із сестрою забрали до дитячого садочка, який розміщувався  в приміщенні, де пізніше була контора  колгоспу ім.Хрущова. Завідуючою садочком була Біла Марія.

       До дітей часто приходив голова колгоспу Кларський Павло Маркович. Він часто приносив дітям різні солодощі, мед, інші подарунки.  З дитячого садка  ходили по черзі у школу, тому що не вистачало всім взуття.

     Важко було жити у ті роки, але завдяки добрим людям, що зустрічалися на моєму дитячому шляху, нам із сестрою вдалося вижити.

 

Свідчення записала вчителька

Бакшанської ЗОШ  І-ІІІ ст.

Низькохат В.І., лютий 2008 р.

 

Село Вільшанка.

 

      В селі Вільшанка пошуково-дослідницьку роботу активно проводили як учні Вільшанської школи під керівництвом учителя історії Миронюк Н.П., так і працівники сільської ради (Козійчук Т.М.) та громадськість села. Ними опитано 60 громадян, віком, старших за 75 років та записано 43 свідчення. Укладений список жертв Голодомору 1932-1933 років по селі Вільшанка на 62 особи.

       На кладовищі села встановлено одне місце масових поховань, на якому ще у 80-х роках минулого століття встановлено пам’ятний знак.

 

Спогади Гавріщука Афанасія Юхимовича, 1903 р.н.,

жителя с. Вільшанка  про Голодомор 1932-1933 рр. в с. Вільшанка

 

     У 1933 році родинам Гаврищуків, Ґонтарів, Байраків, Хлівнюків, як і всім українцям, довелося пережити страшне лихо – голодомор. Хоча того року Бог дав гарний урожай. За наказом Й. Сталіна зерно забирали і вивозили з України. Забирали все підряд: збіжжя, борошно, крупи, овочі. Від хати до хати ходили червоноармійці і місцеві активісти із шпичками і шукали те, що було закопане, заховане. Місцеві старожили згадують і такий випадок, коли в одній хаті червоноармійці розбили ікону, щоб забрати звідти колоски, які були для прикраси.

       Від дідуся, Гаврищука Аполлінарія Федоровича, мені відомо, що мій прапрадід, Гаврищук Афанасій Юхимович, працював у колгоспі їздовим, а бабуся, Гаврищук Оксана Павлівна, варила„бевку" з тухлої вівсяної дерті та тирси. Дід возив їсти на поле людям, які копали вручну вилами та лопатами землю. Працювали люди за те, щоб попити тієї „бевки", давали їм по половнику тієї рідини за працю на полі протягом  всього дня. Через такі харчі багато людей вмирало в полі зароботою.   

       Одного разу дід приїхав додому, став на коліна перед образами і сказав: „ Сталося дужевелике горе". „Яке?",- запитала бабуся. „Сьогодні на полі померло за лопатами декілька десятківчоловік; „я їх перевозив до спільної могили", - відповів Афанасій Юхимович.

     Також в селі жила жінка Гаша, мала вона троє дітей. Старшу доньку відправила вона у м. Бершадь, щоб купити там будь-якої крупи. Коли донька поїхала, мати в той час зарізала своїх двох маленьких дітей: хлопчика і дівчинку. Частину м'яса поставила в піч варити, а залишки склала в діжку. Донька повернулась з Бершаді і запитала маму: „ Де діти?" Та відповіла, що вони побігли гратись. Але коли донька побачила м'ясо в діжці то здогадалась, що трапилось. Дівчина дуже злякалась, пішла в сільську раду і заявила на рідну матір.

      Голодомор тривав майже два роки. Точно невідомо, скільки наших односельців загинуло в той голодний рік. На тому місці, де було масове поховання жертв голоду, сьогодні знаходятьсялюдські городи.

      Записано зі слів сина  Гаврищука А.Ф.

учнем Вільшанської ЗОШ Гаврищуком С.А,

 20 жовтня 2007 року

 

 

Спогади Заворотної Марії Денисівни, 1914 р.н.

жительки с. Вільшанка  про голодомор 1932-1933 рр. в с. Вільшанка

 

      …на той час, я вже працювала трактористкою в дівочій бригаді, яка була організована при Савранській МТС. За місяць заробляли З кг зерна. Таким чином моя сім'я могла прожити. Однак цього не вистачало. Мати померла. Вона йшла по дорозі, упала від безсилля, а мимо везлихоронити мертвих людей, то щоб не повертатися лишній раз, її напівживу, кинули в яму. Невдовзі помер і мій брат Антон.

Записано жителькою с.Вільшанка

Прокопчук Л.В.,

 12 квітня  2008 року

 

Спогади Бойченко Юфими Юфимівни, 1915 р.н.

жительки с. Вільшанка  про Голодомор 1932- 1933 рр. в с. Вільшанка

 

      …мій чоловік ходив на заробітки до Салькова. Час від часу приносив потрохи зерна, але того не вистачало. В нас було двійко дітей. Одного разу я занесла дитину до хати, їй було вісім місяців, а сама пішла до лісу назбирати жолудів. Коли повернулась, то дитини в хаті не було, вона зникла. Так я її і не знайшла. Невдовзі помер і мій чоловік. Я знесилена і опухша від голоду, лежала під хатою. Чоловіка забрали в яму, а мені надали допомогу сусіди.

Записано ученицею 11 класу Дубинівської ЗОШ,

жителькою с.Вільшанка Козійчук Г.Д.

 20 червня 2008 року

 

 

Спогади Гонтар Катерини Іванівни,  1916р.н.

жительки с. Вільшанка  про Голодомор 1932-1933 рр. в с.  Вільшанка

 

…одної ночі до нас прийшов чоловік, який попередив батька про обшук, що мав бути завтра. Тоді батько заніс мішок зерна в ліс і сховав у дуплі дерева. Однак, його через декілька днів вистежили, тому що потрібно було варити з чогось їсти, то він пішов по зерно, там його і взяли.

      В тому ж році померла моя сестра Соломія, 1909 року народження та вся її сім’я. Мій чоловік пішов в Кіровоградську область на заробітки і так і не повернувся (казали, що коли повертався додому його вбили), а мої сини також померли з голоду.

Записано секретарем сільської ради Білоус Г.Д.,

21 червня  2008 року

 

 

Село Гетьманівка.

 

      В селі Гетьманівка пошуково- дослідницькою роботою почали займатися учні Гетьманівської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів під керівництвом  вчителя історії, нині покійного, Поліщука Георгія Архиповича ще у 1992 році. Учитель історії Гетьманівського навчально-виховного комплексу Добридень І.П. продовжила роботу свого наставника. Пошуковою групою опитано 20 громадян, віком, старших за 75років та записано 8 свідчень. Укладений список жертв Голодомору по селі Гетьманівка на 53 особи.

      Нажаль, опитані свідки не змогли вказати місця масових поховань загиблих під час Голодомору односельців. На кладовищі виявлені поодинокі поховання. За ініціативи районної державної адміністрації та Савранської селищної ради (Юзьков В.І.) проводяться роботи по виготовленню та встановленню пам’ятного знака, відкриття та освячення якого планується на 22 листопада 2008 року – День пам’яті жертв Голодомору.

 

 

Свідчення  Журавської Дарії Василівни,1902 р.н.,

 жительки с. Гетьманівка про

Голодомор 1932- 1933 рр в с.Гетьманівка.

       Голод почався з весни 1933 року. Люди падали, як мухи. Стали як чужі, одне одного не пізнавали. Їли бур’яни, гриби збирали в лісі. Люди йшли на станцію Заплази, де в кагатах шукали гнилу картоплю, буряк.

       Був випадок – вмерла дитина в яслах, її закутали в фуфайку та без матері і поховали. А мама на полі – цілий день в’яже снопи.

       Коли появилось трохи колосу – їли жито. В полі був закопаний великий котел де варили баланду. Люди кричать, що одному густо, а  другому дають їсти рідке, бо кожен голодний і хоче їсти, людина дуже страшна коли вона голодна.           

      Була на цвинтарі яма викопана велика, де тепер новий цвинтар. Їздили підводою і збирали мертвих і напівживих і кидали в ту яму один на одного.

      Жив з краю села ( в ярку була хата) один чоловік, на прізвисько Гамоша,  дуже здоровий, який повішав своїх дітей, порізав їх і зварив – просто був безумний. Гамошу люди схопили і дуже били, викинули на віз і напівживого закопали в ямі. Страшно було дивитись, як йде стогін з землі і земля „дихає”.

      Приходили  люди з інших сіл в пошуках порятунку. І тут помирали.

А по селу ходили із шпичками залізними і шукали зерно, забирали все до грама. Це виходить, розкулачували – знали в кого що є. В с.Гетьманівці ж не було ніяких куркулів.

 

Свідчення записав  Поліщук Георгій Архипович –

вчитель історії Гетьманівської школи

7 жовтня 1992 року.

Свідчення  Щвеця Петра Никоновича, 1923 р.н.

 жителя с. Гетьманівка про

Голодомор 1932- 1933 рр. в с.Гетьманівка

 

      Мертвих возили гарбою, запряженою волами, часто це робили вночі. Ховали по декілька душ, землею просто прикидали.

     Чернецький Тимофій, якого прозвали Гамоша, жив за селом, в яру. Хата його була віддалена від людей. Високого зросту, міцний , не видержав голоду, порізав своїх дітей, живих чи мертвих ніхто не знає ( четверо дітей). Жінка втекла, сховалась. На нього в сільську раду заявив Чернецькимй Яким Федорович, якого доганяв Гамоша, щоб убити. Люди пішли до Чернецького Тимофія, а в казанах були порізані тіла дітей. Голови сховав у каміні. Розказували, що ще двоє чужих дітей зловив Гамоша, одного з с.Неділкове і з’їв. Після того що побачили, зійшлися люди з села, дуже били Гамошу, напівживого вивезли на цвинтар і закопали. Ця історія настільки вразила і запам’яталася жителям села, що навіть після голодних років дітей, які не хотіли спати чи не слухалися лякали: „Хочеш щоб тебе Гамоша схопив і з’їв”.

      У людей забирали все до останньої зернини. Щоб заставити віддати зерно, людей заводили в „холодну” ( де зараз живе Бабій Петро), заливали в кімнату воду – вона замерзала і люди обморожували ноги, а то і садили голими на лід і люди простуджувались, замерзали, хворіли. А знущались над людьми свої ж  односельці – Капкан і Кривий Марко – голова сільської ради.

      В ті страшні часи люди придумували і страшні частушки. Деякі мені запам’яталися:

Ой подивися Ленін сам

Як хазяйнує комнезам.

Хата раком, клуня боком

А коняка з одним оком.

 

Спасибі Іллічу –

Хліба не печу!

У колгоспі тарарам –

получають по 100 грамм.

 

 Свідчення записав  Поліщук Георгій Архипович –

 вчитель історії Гетьманівської школи,

29 квітня 1997 року.

 

 

Свідчення  Мараховської Марії Семенівни, 1916 р.н.,

жительки с. Гетьманівка про Голодомор

1932-1933 рр в с.Гетьманівка

 

      Пам’ятаю все, як пухли люди від голоду, як тачками вивозили по 5-6 померлих на кладовище і скидали в одну яму. Скільки рідні моєї вимерло тоді! Скільки моїх односельчан пішло на той світ! Ой важко все те згадувати...

      Зараз аж не віриться, що таке могло бути. А люди роботящі які у нас! Весь вік біля землі працювали, всіх годували. Колись про те нещастя і говорити не можна було. І всі мовчали, бо боялися – горя і так зазнали чимало. Це тепер про все можна розповідати. Тільки померлих уже нічим не повернеш...

 

Свідчення записані працівниками районної газети

 „Сільські новини”, опубліковані в райгазеті

 від 22 листопада 2003 р. № 93

 

 

Свідчення Єршової  Любов Тимофіївни, 1924 р.н.,

 жительки смт. Саврань

про голод 1932-1933 рр. в с.Гетьманівка.

 

     В ті страшні роки я проживала в селі Гетьманівка. Про голод пам’ятаю все – як бідували, голодували. 1932 рік був урожайний. Запаслись зерном та іншим збіжжям.

     Ближче до зими почали ходити активісти і забирали все їстівне. Приходили у трьох із щупом, штрикали кругом – шукали зерно. Приходили люди, свої односельчани.

      Люди виживали як могли, їли осет, лободу, шукали щось їстивне у полі та на городі. Мама їздила міняла одяг на їжу в місто, так і виживали.

       Людей помирало багато, їх хоронили кого одного в могилі, а більшість в одну могилу, замотували у якесь рядно клали на драбину і несли або тягнули на цвинтар. В моїй сім’ї помер дідусь.

 

  Свідчення записані Стукаленко С.А.

20 червня 2008 р.

Село Дубинове.

 

      В селі Дубинове дослідницьку роботу провела учениця 10-го класу Дубинівської школи Денисюк Інна ще у 2004 році. Нею зібрані свідчення очевидців Голодомору 1932-1933 років, складено список жертв Голодомору на 256 імен. Зібрані матеріали включені до наукової роботи «Наш край в роки Голодомору 1932-1933 років», науковий керівник – вчитель Дубинівської загальноосвітньої школи Гораш Т.І.

      Далі пошукова робота продовжувалась Дубинівською сільською радою. Всього опитано 64 жителя села до 1931 року народження. Записано 48 свідчень і загальний список жертв складає 280 імен.

      На жаль, ніхто з опитаних свідків не зміг вказати місце масових поховань загиблих під час Голодомору 1932-1933 років в селі Дубинове.

      В середині 80-х років минулого століття на кладовищі села насипано курган і на ньому встановлено Хрест. За сприяння ініціативної групи жителів села Дубинове та працівників сільської ради ведеться підготовча робота щодо спорудження меморіальної стели – в пам’ять про загиблих односельців від голодної смерті.

 

 

Свідчення  Поташної Любов Тарасівни, 1924 р.н.,

жительки с. Дубинове про Голод 1932-1933рр.в с. Дубинове

 

      Голод 1932-33 років пам’ятаю дуже добре. Мені тоді було 10 років. Наша сім’я складалася з 5 чоловік: батько Тарас, мати Євдокія, брати Григорій, Степан і я.

      По селі ходили люди з нагайками. Тих людей, які приховували якусь частину зерна – дуже били і придумували багато покарань. Їх кидали в холодний цементований льох, наливали туди води і люди там серед зими «стояли на колінах» у воді.

       Забирали все, що можна було забрати: зерно, хліб, овочі, коней, свиней, курей. В селі усі люди голодували. Не голодували лише активісти – ті,  хто забирав все у людей. Вони жили добре, їли та гуляли.

      На поле йти щось збирати забороняли, а якщо хтось ішов, то людей гонили та дуже били.

     Якось до нас у хату прийшли  Поросюк і Живчиха – «за хлібом», але у нас нічого, крім наловлених в річці скойок не було. Тоді вони вигнали мене малу з хати, а маму дуже побили. Мої батьки та брати померли в 1933-му році в своїй хаті від голоду. Вдома не було жодної галузочки. Вони лежали і доки могли говорити, просили їсти, а їсти не було чого. Я вся була опухла від голоду, як колода, нічого не бачила і не чула. Хтось з людей мене забрав і трохи мене відходили, а потім Пишнюк Варка сказала мені що померли мої батьки і брати.

      Нас хлопчиків і дівчат назбирали 16 душ таких, як я і поселили в одну хату, так званий патронат, де жив Роман Чабанюк. Опікувалась нами Скрипка Наталка, яка нас годувала, щоб ми вижили.

      На території села було організовано три колгоспи: ім.Ворошилова, ім.Сталіна, ім.Леніна.

      Як хоронили моїх батьків не знаю бо я була дуже хвора. Люди казали, що на кладовищі була викопана яма і туди кидали людей. В селі померло дуже багато людей.

 

записано Филинюк Л.М.,

червень 2008 року

 

 

Свідчення  Шкрабак Ганни Ісаківни,  1922 р.н.,

жительки с. Дубинове про голод 1932-1933рр. в с. Дубинове

 

      Цей голод робили свої ж люди. З району приїжджав Євдеєв, збирав усі бригади у сільраді, давав їм завдання і їхав назад у Саврань, а ці робили що хотілось. Дуже «активними» були Тимановський Філіп, Багрій Яків, Рудь Дем’ян. Вони шукали і забирали все, навіть куліш витяг Яків з печі і з’їв, а горщик викинув на двір і розбив. Коли мама померла та мене забрали до патронату, там давали трошки юшки і окраєць чорного хліба, я там і читати навчилась, вчили нас Надія Лукічна і її чоловік,  вони були чужі, але дуже добрі.

      До патронату приходив Філіп Тимановський і Багрій Яків і попереджали, щоб не розбазарювали харчі на куркульських дітей.  Поки нам давали їсти, то Надю Ферзонову – куркульку виганяли у другу хату, але дехто з дітей лишали по ложці супу і її підгодовували.

      Старші діти бігали до Бугу, ловили скойки і тоді у нас було свято, бо юшка була добра без лободи і кропиви.

      У 7 років я вже ходила з тіткою у поле, люди копали лопатами, а я обчищала з лопат болото, а у 8 років обробляла по 10 рядків цукрового буряка. Люди працювали і жили дуже тяжко.

записано Новосаденко К.Я.

Червень 2008р.

 

 

Свідчення  Гораш Галини Пилипівни,  1931 р.н.,

жительки с. Дубинове про голод 1932-1933рр. в с. Дубинове

 

      Голодні були всі люди в селі, окрім тих сімей, батьки яких витрушували по селі все, що в кого було. Наші батьки все віддали у колгосп і ходили на роботу, а мене носили у ясла. Нам давали по дві великі ложки баланди і я дуже боялася, щоб старші не видерли і падала на мисочку як хто до мене підходив.

      Люди «шпичкарі» отримували вказівки у сільраді, куди приходили циркуляри. У кожному із трьох наших колгоспів був Старший (у нас був Степан Ситник). У нього була велика сім’я, то він і «шпичкував» саме краще, а ще Рудь (не знаю уже як його звали) бо на нього казали «Рудий» і всі діти їх боялися та тікали до хати.

      Ще пам’ятаю дуже, як Степан Ситник із Рудьом прив’язали мого діда Дем’яна Гораша мотузком до коня, бо він не пускав їх до хати. Вони його тягнули до контори по дорозі, а ввечері дід помер.

Записано Новосаденко К.Я.,

червень 2008р.

Село Йосипівка 

 

      В селі Йосипівка пошуково- дослідницьку роботу на тему Голодомору 1932-1933 років провели учні Йосипівської школи під керівництвом учителя історії Богуславської В.Д. Збором спогадів в селі, за власною ініціативою, також займалася жителька с.Йосипівка Савіцька Т.Д.  Дослідниками записані 5 свідчень очевидців Голодомору 1932-1933 років із опитаних 26 жителів села, віком старших 75 років. На підставі свідчень укладений список жертв на 103 імені. 

      На сільському кладовищі виявлено чотири поодиноких поховання, на яких родичами загиблих встановлені хрести. На жаль, опитані свідки  не змогли  вказати місця масових поховань загиблих під час Голодомору 1932-1933 років. Тому громадою села, за ініціативи жительки села Йосипівка Савіцької Таміли Дмитрівни встановлено новий пам’ятний знак загиблим односельцям від голоду на місцевому кладовищі.

 

 

 

 

Свідчення Педаховської Ганни Іванівни 1913р.н.,

жительки  с. Йосипівки про голод 1932-1933 рр. в с. Йосипівна

 

 

      Ще маленькою я втратила матір.  Батько залишився з нами – чотирма дітьми:  2 хлопчика і дві дівчинки.. Старший брат був в армії. Нам з батьком дали землю. Ми придбали коней, корову  і почали хазяйнувати. А потім у нас все забрали і примусили вступити в колгосп. Селян обкладали непосильними податками. Все зерно вивозили на станцію.

          Коли розпочалося оте страхіття про яке і згадувати страшно, а я  його  пережила, будучи вже дорослою, якщо можна так сказати. Тому я ходила на роботу в поле. Там , хто працював,   давали баланду. Я свою порцію брала в горщик і трохи несла додому, щоб врятувати батька, сестричку та меншого братика, які не могли ходити на роботу. Люди йшли з кварточками за баландою і так під плотами помирали.

       А в нас, як і по всьому селі  забрали все до крихти, хоч врожай зерна був хорошим. По хатах ходили так звані активісти, які шпичками шукали скрізь.  Якщо у кого бачили дим з труби – то перевертали все, навіть стіни обстукували. У нас по сусідству лежав  дуже хворий чоловік, і під нього сховали трохи зерна. Так і там знайшли – витягли з під хворої людини. Люди  були у відчаї. Противитись не могли, бо боялись, що відправлять до Сибіру.

      Пам’ятаю як ми висівали солому, може яке зернятко знайдемо. Їли квасок, лободу, кропиву – це вже навесні.

      Були випадки, що люди їли людей ( мати з’їла свою дитину).

      Я коли поховала батька, сестричку і братика, залишившись сама,  дуже боялась.

     Хіба це можна розповісти ? На це не хватить паперу і часу, про це книгу можна написати.

      І , переживши все це, я ще живу, дивлюсь на  хліб на столі і серце завмирає від спогадів. Молю Бога, щоб оберігав від такого лиха.

 

Записала Савіцька Таміла Дмитрівна

24 червня 2008 р.

 

Свідчення Малаховського Андрія Григоровича 1914р.н.,

жителя   с. Йосипівки про голод 1932- 1933 рр. в с. Йосипівна

 

 

      Я добре пам’ятаю Голодомор 1932- 1933 років. Я був вже парубком. В районі зібрали добрий врожай і в нашому селі теж. Люди були раді. Але Сталін дав наказ, щоб комуністи села і всього району забирали зерно від селян. Люди просили їх лишити хоч жменю дітям на куліш, але все це було марно. Багато людей вимерло: батьків, матерів, дітей.. Люди пухли з голоду, вмирали, а сільські комуністи  мали з чого і вареники варити, бо в них ніхто не забирав зерно. В людей шукали шпичками, щоб забрати все до зернини. Це жах згадувати. Сталін хотів, щоб Україна вимерла і землі забрати в Росію.

      Були такі люди, що їли своїх дітей. Горячківський Гаврило Савович, з дружиною з’їли його рідну сестру. То міліція їх забрала і більше про них нічого не чули.

       Я старожил села. Знаю, що за 33-й рік  в селі вимерло більше людей, ніж загинуло односельчан на війні 1941-1945 років.

Записала Савіцька Таміла Дмитрівна

24 червня 2008 р.

 

 

Балакан Марія Василівна, 1925 р.н., жительки

с. Йосипівка про Голодомор  1932-1933 рр. в с.Йосипівка

 

      Я була малою, але дуже добре пам’ятаю відчуття страшного голоду. Пам’ятаю запухлі від сліз, очі матері.   Весною 1933 року багато дітей ходили пухлими від голоду. Голови в них були великими, а очі позападалі. Діти не могли ні про що інше говорити як про те, що можна з’їсти.

      Пам’ятаю хліб, який пекла мама в тому році. Він був найсмачнішим в моєму житті, хоча пекли його з картоплі, потовчених качанів кукурудзи без зерна, полови, лободи і ще домішували все, що завгодно.

      Голод забрав двох моїх молодших сестер: Любу, якій було 5 років, та дворічну Ніну. Ніна померла уві сні, а Люба помирала тихо, не піднімаючись три дні і навіть уже їсти не просила. Мама ледве пережила це горе.

      Розповідаючи, не можу спинити сліз. Нічого страшнішого в житті не було.

 

Свідчення записані учнями

Йосипівської ЗОШ 1-11 ст. , 2008 р.

 

 

Село Кам  яне 

 

      В селі Кам’яному  дослідницьку роботу на тему Голодомору 1932-1933 років провели учні Кам’янської   школи та актив депутатського корпусу сільської ради.  Ними записані  67 свідчень очевидців Голодомору 1932-1933 років із опитаних 125 жителів села, віком старших 75 років. На підставі свідчень укладений список жертв на 136 імен.  

      На сільських кладовищах, яких в селі Кам’яне  три , є поодинокі місця поховань померлих від голоду односельців. На жаль, опитані свідки  не змогли  вказати місця масових поховань загиблих під час Голодомору 1932-1933 років. Тому  громадою села прийнято рішення про спорудження в центрі села, в парку біля православного храму пам’ятного знаку  жертвам Голодомору від жителів села Кам’яне. До спорудження пам’ятника сільською радою проведена велика підготовча робота по збору коштів, по  виготовленню ескізу споруджуваного пам’ятника. 6 жовтня 2008 року пам’ятний знак було встановлено. Відкриття та освячення пам’ятника планується 22 листопада – в День вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932- 1933 років.

 

 

Свідчення  Тітієвської Параски Кас’янівни, 1923 р.н.,

жительки  с. Кам’яне, про голод 1932- 1933 рр. в с. Кам’яне

 

          В сім’ї було 10 дітей та батько з матір’ю. Четверо померли до голодомору від тифу і батько теж. В голод вижили за рахунок того, що під собачою будкою мама викопала яму  і заховала там два мішки жита. До нього домішували какіш, жаливу кропиву, подорожник. А також, їли на полі, коли ходили  із школи збирати на  буряках довгоносиків.

        Активісти ходили по під хати  і все забирали у людей. Мати не хотіла добровільно іти в колгосп, тому часто вночі викликали до штабу де її били.. Потім вона таки погодилась. І тоді забрали все, навіть лопату.

Записано жителем с. Кам’яне  Коновал С.В.

 21.06.2008 р.

 

Свідчення  Борис Марфи Федорівни, 1926   р.н.,

жительки с. Кам’яне  про голод 1932-1933 рр.в с. Кам’яне 

 

Знаю і пам’ятаю про голодомор  1932-1933 рр.  Не знаю про  причини голоду, але був голод та й  все. Приходили і забирали  і наші -  сільські,   і чужі. Брали все підряд.  При цьому ніяких документів не показували. Була у них при собі шпичка, ключка, - ото й уся зброя. Люди їх боялися і корилися. Багато людей розкулачили, багатьох вислали з села.

  Продукти ховали у грубах, печах, у шопах закопували. Але все одно знаходили. Худобу ховали в сінях, коморі, корівку прив’язували до клямки.

Пам’ятаю Якубовського, (Гарівона дід), який забрав у нас останній ворочок пшенички. Приходив один, а було і по двоє заходили. Приходили і вдень, і ввечері по декілька раз.

    Тим селянам, що пішли в колгосп давали їжу ( варили баланду)  і давали крихітку  хліба, – приваблювали таким чином. Люди йти вже мусили, бо в хаті зовсім не було , що їсти. В колгосп забирали  коні, та весь реманент.

             Одного разу йшла додому дощем і несла трошки баланди, але розілляла, - плачу : «Що ж додому принесу?»

Був такий закон про п’ять колосків . Якщо навіть в мишачих норах находили зерно то судили. Геть за буряки в м. Балті сиділи люди в тюрмі.

В 33-ому дуже почали помирати люди. Сиротами ніхто не опікувався.

Виживали ті, хто мав якийсь приварочок від корівчини. Родичі, якщо мали можливість, хто був трохи дужчий,  допомагали.

Доводилось їсти какіш, калачики, трухлю. Панську акацію, навіть з черваками. Із тварин, якщо хто був годен – то ловили жаб, їжаків. Чи був голод в містах не знаю, але їздили в Херсон міняти продукти на якусь одежу.

Під час голоду помер мій братик. А тато пішов в с.Осички і не повернувся. Казали люди пізніше, що його в тих Осичках і з’їли ( це  мама казала).

Померлих ховали на цвинтарях спочатку, а потім там де впало там і закопували, - винести не годні були.

Тепер родичі позаписували в грамотки померлих так і поминають.

Записано жителькою с. Кам’яне  Химич С. В.

21 червня 2008 року.

 

 

Свідчення Матуляка Василя Макаровича, 1928 р.н.,

жителя  с. Кам’яне, про голодомор  1932-1933 рр.   в с. Кам’яне

 

  Були в селі місцеві активісти : Журавський Іван, Якубовський, Матрона Речиха. Вони ходили із шпичками і все забирали. Забирали все до грама. Покійна теща пекла хліб, лиш посаджала в піч, а вони зайшли – все вигорнули з печі і перемісили , що вже не було що їсти. Корову забрали. Якби була корова – були б вижили. А так в сім’ї було 9 дітей, з них  п’ятеро померли з голоду. Помер  батько Матуляк Макар Феодосійович.

Їли листя з вишень, какіш їли. Навесні 1933 –го лиш появилось листя  на вишні – ми його чисто об’їли.

У Вербицької Ганни  дівчинка  Маруся померла в 33-му, померли з голоду батьки моєї дружини -  Озаринський Іван Якович і Тодоска Афанасіївна. Був  у селі чоловік  на прізвисько «Заєць» , жив на «курганці» (куток на селі). . Так він двох  дітей зарізав  і з’їв. У копанці знайшли  дві головки і кишечки. Де зараз живуть Кабанови, тоді жили Грицики, їх було п’ятеро в сім’ї . В 33-му всі померли з голоду.

Тільки вже літом 1933 –го дали трохи пшениці. А так голодували і все.

Записано жителькою с. Кам’яне Андрійчук С.І.

20 червня 2008 р.

 

 

Свідчення Довбні Степаниди Федосіївни, 1918 р.н.,

жительки с. Кам’яне, про Голодомор  1932-1933 рр. в с. Кам’яне

 

 Голод 1933 р. я пам’ятаю добре. Дуже люди пухли і помирали від голоду.

Але в нашій сім’ї хоч і було дуже важко, ніхто з голоду не помер. Батьки дуже дбали про нас , дітей. Мама, що тільки не готувала, лиш би ми не померли. Пам’ятаю в бочці був маляс – з нього робили чай. Мама ще й родичам давала цього малясу, щоб вони вижили. У цей страшний час  на наших очах вимерла ціла сім’я наших родичів і ніхто не зміг їх урятувати. Тітку мою звали Сивак Оксана ( вона доводиться сестрою батькові). Її чоловіка вислали і засудили, а її з сімома дітьми  вигнали з хати. Я добре пам’ятаю, що це було восени, лив дощ, а вони вийшли з хати в чому були і їх більше до хати не пустили. Не дали з собою нічого взяти. А потім з їхньої хати  забрали все до ниточки. У них була дуже добра корова, то ще довго ту корову тримав голова. А тітка Оксана і діти пішли жити в чужу, пусту хату, де навіть вікон не було, а лиш дірки. Вони їх затикали соломою. Так вони помучились поки всі не повимирали з голоду. Тато з мамою чим могли допомагали їм, а все одно прогодувати не змогли, бо й у самих ледве хватало якої там їжі. Дітей звали: Ваня, Яша, Артем, Тимофій, Маруся, Олександра, ще одного не пам’ятаю, як звали.

Записано головою сільської ради Химич В.О.

 20 червня 2008 р.

 

Село Капустянка 

 

      В селі Капустянка пошуково- дослідницьку роботу провели учні 7- 9 класів Капустянського НВК  під керівництвом педагога-організатора Рараговської Наталії Василівни.  Ними  опитано 26 жителів села віком до 1931 року народження. Записано 5 свідчень очевидців та укладений список померлих під час Голодомору 1932- 1933 років на 16 імен.

          В селах Дубки та Білоусівка, що підпорядковані Капустянській сільській раді очевидці Голодомору 1932-1933 років не проживають.

 

 

 

Свідчення Антонюка Володимира Пантелейовича, 1923 р.н та 

Антонюк Ганни Йосипівни, 1924 р.н., жителів с. Капустянка

 про Голодомор 1932-1933 рр. с.Капустянка 

            Почалось все після колективізації. Влада, щоб залякати селян , зробила штучний голодомор. У нас в селі зробили штаб, призначили уповноважених по збору зерна в селян. І пішли по хатах забирати зерно у людей, а забирали всю їжу підряд, навіть із горщиків забирали квасолю, крупи. Доводилось їсти бур’ян, гнилу картоплю, була в кагатах минулорічна – все підібрали.

           Люди помирали від голоду. На краю села проживала сім’я Чумака Івана Степановича. Багато дітей у нього було.   Троє померло в один день. І були батьки такі слабі , що діток загорнули в ямах від силосу, а собаки вигребли.

Помер хлопчик – братик Коваль Федори , якому було 5 років.

         Двоє дітей Поліщука Захара знайшли у кручі біля нас. По селі були такі випадки, коли іде дитина в ясла, а на дорозі помирає.

          Де живе Ніна Горин , була хата , в який проживала сім’я з трьох чоловік. Хлопчик, Ваня, ходив з нами в школу, там дітям давали по половині прянику – галету. Один раз , було холодно ( Ваня ходив  босий, ніжки пухлі), він не прийшов до школи.   Трохи згодом  мама його призналась, що  то батько вбив сина, голову закопав у другій половині хати, а тіло зварив і їв. Пізніше батьки теж померли.

           Такий страх у нас в Капустянці був.

             А в сусідньому селі Бакші  ще гірше було. Там люди валялись по дорогах. Було дуже багато собак,  то  мисливцям   дали наказ їх відстрілювати. Там де зараз млин – була  круча, то люди ходили туди і їли дохлих коней.

        А за с. Бакшою  в  с.Плоске, то там взагалі повальний голод був. Мій батько Антонюк П.  працював фельдшером.  Там їздила підвода по під хати , а мертвих людей кидали як собак в одну яму.

Записано учнями 8 класу  Капустянської ЗОШ,

 21 лютого 2008   р.

 

 

Свідчення Горіної Фені Назарівни, 1930 р.н.,

 жительки с. Капустянка про Голодомор 1932-1933 рр. с.Капустянка 

 

                    Відбирали у людей все що знаходили. А шукали скрізь : в  хаті, в коморі. Люди ховали їжу в комини, закопували в землю,  але й  там знаходили і забирали. В нашому селі це були Семенчик Марія, Чумак Іван Васильович, Гордійчук Меланія. Забирали лише продукти харчування,  тому що одягу люди не мали.

Людей змушували йти працювати в колгосп.

Мій тато мав два коня і корову, і завів їх до колгоспу, бо змушували. Хто не хотів іти працювати – тих  відправляли до Сибіру, а там всі помирали з голоду. В колгоспі  давали їсти баланду (балабушки з борошна, зварені на воді).

            Збирали в полі колоски, але собі їх не можна було брати, слідом їхала підвода і все забирали. А  люди працювали заради баланди.

            Колгоспні поля та комори охороняли комуністи.

 Людям доводилось їсти   лебідку ( мама пекла з неї  млинці).

  З мої сім’ї в голодовку померло 3 чоловіки (дядько Федір Макаров, тітка Віра та тітка Марфа Макарови)

  Мої тітки похоронені одна в Капустянці а друга в Дубках, дядько в Бакші. Точних місць , де їх поховано я не знаю.

Записано ученицею 9 класу Капустянського НВК Слободяник Т.М.,

 23 червня 2008 р.

 

 

 

Свідчення Вербицької Любові Захарівни, 1926 р.н. ,

жительки с. Капустянка  про голод 1932-1933 рр. в с. Капустянка

 

 

             У 1933 люди, щоб зберегти собі їжу, виривали яму і туди ховали кукурудзу і інші продукти. Але присилали комісії, які шукали в людей продукти. Вони  перевертали все, вилазили на горище, висипали з глечиків зерно, крупи і все забирали з собою.

   Люди сушили груші, вишні, сливи, а комісія і це забирала. Забирали навіть одяг, який їм сподобався. Пам’ятаю, коли прийшла комісія, мати заховала крупи під матрац і приказала нам лягти і не вставати поки комісія не піде. Їли майже завжди вночі. Щоб не бачили що ми варимо кашу. Вижили ми завдяки корові.   

Записала учениця 9 класу Капустянського НВК  Новіцька С. І.,

22 червня 2008 року.

 

Село Концеба   

 

        В селі Концеба пошуково-дослідницьку роботу провели учні старших класів Концебівської ЗОШ І-ІІІ ступенів та працівники  закладів культури.  Ними  опитано 212  жителів села віком старших 75 років. Записано 45 свідчень очевидців та укладений список померлих під час Голодомору 1932-1933 років на 170 імен.  

                В с. Концеба на обох кладовищах виявлені місця масових поховань жертв Голодомору 1932- 1933 років. На них  ще у 80-х роках 20 століття встановлені пам’ятні знаки (хрести). В 2007 році ініціативною групою на чолі з Потьомкою Вірою Тимофіївною  проведена робота по спорудженню в першій частині села пам’ятника жертвам Голодомору 1932-1933 років ( на заміну хреста) .

 

 

Свідчення Тупка Лії Пилипівни, 1922 р.н.,

жительки с. Концеба   про Голодомор  1932- 1933 рр.  в с. Концеба  

 

Виламали двері нашої хати і урвався гурт сердитих людей. Від мене і старшої сестрички вирвали клунок пшениці і забрали. Ми дуже кричали, бо в хаті більше нічого не було, а ми їсти хотіли. Я чудом вижила. Ходила до школи. В школі давали по черпаку баланди – так тоді називали ту юшку, бо вона була ледве сива. Ми знали, що голод зробили ті нелюди , що пролізли до керівництва. Їхні діти бігали, гралися, а ми ледь пересувалися, худі, лише шкурка була і кісточки. Ходили обірвані, не було чим прикритися. До школи ходили не вчитися, а за тим черпаком баланди. Що було за навчання, як хочеш їсти? Це були не діти, а тільки тіні. В один клас ходила дівчинка голови колгоспу, вона носила до школи по пляшці молока і млинчики. Я хотіла їсти і з такою жадністю крала у неї. Та скоро вона помітила і носила їду коло себе.

Із нашої сім’ї помер тільки брат, а я, сестра і мама вижили. У нас була корова, мама нею орала, за це давали по кусочку хліба, сестра копала і теж мала кусочок хліба, вони приносили і мені. У нашому селі померло дуже багато людей , переписати їх всі неможливо. Був один чоловік, який возиком звозив мерців на цвинтар і кидав у ями. Таких могил було декілька.

Записала учні Концебівської загальноосвітньої школи,

 2004 р.

 

 

Свідчення  Яковлевої Лідії Оникіївни,  1913  р.н.,

жительки с. Концеба    про Голодомор  1932-1933 рр.  в с. Концеба  

 

              В 1933 році я була мала, але добре пам’ятаю те горе. Прийшла до нас до хати комісія, все позабирала з продуктів, була в горщику квасоля і ту забрали. Мої рідні вмирали з голоду. З нашої сім’ї нікого не зосталося, тільки я.

Я не знала що мені робити . Та були ще в нас такі люди, що в них в серці жеврів вогник сердечності. Вони ходили по хатах і забирали дітей сиріт у патронаж. Забрали й мене. Нас було там дуже багато. Різного віку. Нам давали їсти, хоча й мало. Правда, пізно почали збирати, і багато діток були вже такі, що ніщо не могло їх врятувати. Помирали менші дітки по одному і по двоє в день. Я трохи старша була, то мене заставляли, що я їх виносила в сарай. І там вони лежали до приходу того чоловіка, що забирав їх до ями. Із тих, що були в патронажі, вижило всього 26 чоловік.

Записала учні Концебівської загальноосвітньої школи,

2004 р.

 

Свідчення Думанської Ганни Тимофіївни, 1926 р.н.,

жительки с. Концеба   про Голодомор  1932-1933 рр.  в с. Концеба  

 

.          

                Голодомор розпочався не тому, що в людей не було що їсти, а тому що навмисно у людей забирали їжу. В кожен двір заходили люди, які шукали і забирали у людей трохи прихованого зерна, чи муки, чи кукурудзи. Зимою люди пухли від голоду і вимирали цілими сім’ями. Коли прийшла весна, стало трохи легше, тому що розцвіла акація, вони її їли, збирали трави, варили куліш, їли польові калачики, з кропиви варили суп. Люди були настільки ослабленими, що йшли вулицею і падали. Їх підбирали на віз і кидали, ще напівживих у яму, де було ще багато мертвих і живих..

Так повмирало більше половини села.

Записала учениця 5 класу Концебівської  школи Кочетенко Владислава,

15 травня 2008 р.

 

 

 

Свідчення Тітієвської Тетяни Михайлівни, 1923 р.н.,

жительки с. Концеба про Голодомор 1932-1933 рр. с. Концеба  

 

  1932- 1933 роки  були дуже страшними. Люди пухли від голоду , і я пухла.. Сільська влада  забирала урожай та всі продукти харчування. Було таке, що сусід доносив на сусіда, якщо бачив у нього які продукти харчування, .і за те давали певну винагороду. Ті люди, які забирали продукти не мали при собі жодних документів. Якщо хто відмовлявся віддавати продукти, застосовувалась фізична сила. .Активісти ходили без зброї. Ніякого опору із сторони селян не було, тому що всі були налякані. Якщо де і ховались продукти харчування – все знаходилось і вилучалось. А ховали де завгодно: на горищі, в горщиках, в соломі.... У складі бригади було 3-4 чоловіки, пам’ятаю серед них: Курдюка Милияна. Забирали не лише продукти , а й речі, худобу.   Як забирали одяг то самі ж активісти в ньому й ходили. Забороняли збирати зерно, залишки городини.

Охороняли поля та комори сільські люди. Частина людей йшла до колгоспу добровільно, а частину примушували. Наша сім’я не переховувала худобу. Сказали здати , то й здали. А деякі переховували – виводили на поля.

Забирали харчі та майно в любий час доби. До хати приходили дуже часто. Люди почали

Масово помирати  в 1933 році.

Тим, хто пішов у колгосп, додому нічого не давали, а годували в полі.

Дітей , які залишились сиротами віддавали в ясла, які були при колгоспі там про них і піклувалися.

Не голодували в той час лиш ті, хто був в керівництві колгоспу.

А виживали ті, які їздили на заробітки та привозили харчі. Наприклад, мій батько Балинський Михайло Єлисейович, був на заробітках на гранітному заводі в Заваллі на ті гроші, які заробляв купляв харчі. В часи голоду люди були кожен за себе, тому що в кожного були свої сім’ї. Доводилось вживати в їжу кропиву, кульбабу, цвіт акації, молочай, листя вишні,.... Коштів у людей не було, тому не можливо було щось купити, чи виміняти. Скільки в той час померло мені не відомо. Але тих хто вже помер, або помирав везли на цвинтар і скидали в братську могилу. Я про це розповідаю своїм дітям, онукам, правнукам і завжди течуть у мене сльози. Я вважаю, що винна за наші страждання тогочасна влада.

Свідчення записала  учениця  11 -А класу  Концебівської  ЗОШ,  Пілявець Наталія,

 20  квітня 2008 р.

                                 

 

Свідчення  Кулик Уляни Андріянівни, 1921 р.н.,

жительки с. Концеба про голодомор 1932-1933 рр. в с. Концеба 

 

„Хоч я була ще дитиною, але розуміла все. Жили бідно. В сім’ї було 6 чоловік. Одного разу я з братами пішла до школи, а батьки в поле. Коли ввечері повернулись додому, то все, що в нас було зникло: їжа, одяг, меблі,, навіть розбиті вікна та знівечена підлога. І з того дня ми почали не жити , а виживати. Коли батько почав скаржитись на сталінську владу, то його взяли  вивезли на окраїну села і розстріляли. Ми з матір’ю знайшли його через кілька днів, точніше те, що залишилось від нього ( ноги в чоботях) – все тіло з’їли собаки.

Матір не могла прокормити сім’ю: ми почали пухнути з голоду. Нас рятував лише суп, який давали в школі. А чи можна назвати його супом! Одна вода і трохи крупів. Я половину з’їдала, а половину несла матері. Згодом в школі перестали давати суп, і ми почали їсти все: кропиву, лободу, коріння, кору з дерев, гнилу картоплю. Ми мали дуже мало їжі, матір все залишала нам, а сама нічого не їла. Один із братів спух, а тоді помер. Через декілька днів мати теж померла. Цей день я пам’ятаю, як сьогодні. Йшов дуже сильний дощ. Підводи, які мали збирати мертвих, не їздили. Мати довгий час пролежала  мертва в кімнаті. Спочатку я не могла ні повірити, не змиритися з цим. Коли все-таки за нею приїхали, я кричала, щоб її не кидали на підводу, тому що їй буде боляче. Біля ями я накрила її обличчя  хусткою і попросила, щоб її обережно опустили. Але її просто кинули в яму. І так, я в дванадцять років залишилась круглою сиротою. Всі сусіди ворогували між собою. Потім мене з братами забрали до патронату, де я залишилась до 1934 року. Після того, як я вийшла з патронату, я ніколи не бачила своїх братів .

Наша сім’я була бідна, і тому батьки і брат загинули, а наші сусіди мали корову і гроші , то вони ні в чому собі не відказували. Були сім’ї , які жили,  ще гірше ніж ми, вони були людоїдами. Фізично ослаблені селяни страждало і вимирало.”

 

Свідчення записала  учениця  10-А класу  Концебівської  ЗОШ Потьомка Вікторія,   

17   квітня 2008 р.

 

 

Село Неділкове 

 

      В селі Неділкове пошуково-дослідницьку роботу  провели учні старших класів Неділківської школи.  Ними  опитано 52  жителя села віком старших 75 років. Записано 5 свідчень очевидців та укладений список померлих під час Голодомору 1932-1933 років на 37 імен.  

В с. Струтинка проживає один житель, який не зміг згадати фактів за період Голодомору. В той же час на кладовищі села є пам’ятник Грабовському А.Г., померлому від голоду. На  старому  кладовищі, на якому раніше проводили поховання померлих  жителі сіл Неділкове та  Струтинка  виявлено місця масових поховань жертв Голодомору 1932- 1933 років. На ньому встановлено хрест ще в 1947 році. За похованнями постійно ведеться належний догляд.  

 

 

 

Свідчення Гречаної Галини Олександрівни , 1928 р.н.,

 жительки с. Неділкове   про голодомор 1932-1933 рр.  в с. Неділкове

 

   „ Це була трагедія. На той час мені було 4 роки, але  тодішнє життя добре пам’ятаю.

            Одного разу пішла я на ярок поїсти какішу (трава). І лише тільки почала кривитися від неприємного смаку, як хлопчик Федір попід коліна кропивою: ” Тут є кому їсти, іди до себе на подвір’я і там їж.!”  І саме, цей Федір згодом став  моїм чоловіком.

               В нашому селі в роки голодомору було п’ять колгоспів.  Мати і тато були в колгоспі і я  добре пам’ятає, як їх годували. А їдальня була на місці нашої теперішньої школи. І годували зовсім погано, бо в колгоспах не було що виділити для людей.  Все було пусто. Коли  кінь здихав  у колгоспі ім. Чкалова,  де були батьки Галини, труп  рубали на куски і їли. Одного разу Галинка пішла на обід з своїм татком, то побачила суп, який був зелений і не мав ніякого смаку. Їм насипали по пів-половника в долоні (люди вже так і пили). Батько  Галі, подивившись на такий суп, розтулив долоні і виляв його.

      Життя з кожним днем погіршувалось. Люди пухнули і гинули. Померлих вивозили в яму за село, а  деякі  „доходили” на підводі, або в ямі. І говорили, що , коли трохи від’їдеш було видно, що земля дихає ”.

        Розповівши про все це Галина Олександрівна наголосила, що про таке  й згадувати не хочеться . Знов переживаєш той біль, а це дуже болісно.

Свідчення записали учні  9-А класу Неділківської ЗОШ 1-111 ст.

, 2008 р.

 

 

Свідчення  Перечнєвої Ганни Василівни, 1928 р.н.,

жительки с. Неділкове, про голод 1932-1933 рр. в с. Неділкове 

 

          …. Бігала з котелком до колгоспу, там їжу варили. Наїлася там,  і зо  кварту несла додому, а ще хліба , як сірниковий коробок. Вдома ж бабка, брат.  Бабуся плаче : „Дитина принесла мені поїсти”.

          Пекли млинці з цвіту акації, а ми раді й тому.

           Якось, це було десь  восени 1933 р.,  мама потеребила кукурудзи та й сховала біля криниці.   Тато збирав у людей гроші на то, щоб купити в колгосп трактор. І до нас зайшов Волошин ( можливо й не таке прізвище) з Саврані  до батька  у цих справах. А брат, якому було десь три роки , побачив його та й кричить „ Не дам кукурудзи! ” Діти боялися всіх чужих , хто заходив  на подвір’я,  думали, що знов будуть шукати.

 

Записал: Брицька Надія Олександрівна,

 22.06.2008 р

 

Свідчення  Строчковської  Любові Каленівни,, 1922 р.н.,

жительки с. Неділкове, про голод 1932-1933 рр.в с. Неділкове 

 

          Пам’ятаю осінь 1932 р. Недалеко від нашого села і мого дому був лісок. Називали його ” Попова стінка”. Там росли різні дерева. Гарно було. Ми, діти, любили цей лісок, бігали туди гратися. Росли в лісу і віковічні дуби. Нас багато збиралося, чіплялися за руки, щоб обійняти такий дуб. Раніше ми збирали тут жолуді і годували ними  свиней, а цей рік ми збирали жолуді для себе самих. Їсти не було що. Ми обчищали жолуді, мама варили їх в печі, а тато тер в макітрі, бо були дуже тверді і тоді мама пекла млинці. Проковтнути  ці млинці було дуже тяжко. Буряк, квасоля – були святковими блюдами.

         Навесні 1933 р. на деревах не встигали розпускатися листочки, як люди їх обривали і з’їдали. Потім пішла свиріпа, калачики. Ловили і їли жаби.

         Пам’ятаю, прийшов до нас хлопчик 13-14 р. і каже, що вмирає його мама. Моя мама дала йому буряка, квасолі. А наступного дня він прийшов і сказав: „Мама з’їли і дух затаїли”. Їх сім’я складалася з п’яти душ: Свідерській Марція та його дружина, діти - Марія, Дмитро, Іван. Всі вони повмирали.

         Запам’ятався ще  такий випадок. Недалеко від нас жила сім’я Межуровського Афанасія . Батько, мати, син і дочка. Першим помер син, потім батько. Його в хаті одягли, нарядили і стали чекати поки приїде підвода, що збирала покійників і забере його. Але майже тиждень ніхто не під’їжджав. І тоді мати з дочкою винесли його на вулицю і положили під плотом, накрили саваном, і він ще довго лежав там, поки його не забрали. А ми, діти, йшли до школи і бачили цього покійника. Нам було страшно. Часто доводилось бачити і чути , як селом їде підвода і підбирає мертвих і напівмертвих людей і везе на кладовище, де їх хоронили всіх в одній ямі. Бувало ями не загортали, бо мали знов привозити померлих .

          Пригадую, як тоді по хатах ходили агенти-активісти, шукали хліб, лазили по горищах, в хаті шпигали, під штандартами, під ліжком, навіть в горщик заглядали і витрушували з нього їжу. Але серед цих активістів були і хороші люди. Поліз один з них до нас на горище шукати зерно. Зліз,  його й  питають : „Що там?”, а він і каже „Нічого. Хоч посвищи”. А там був тлумачок кукурудзи. Тато мій був дуже вдячний за те, що він нічого не сказав.

           Коли я ходила до школи, дітям давали чай, заварений вишнею, дуже гарний,  і кусочок кислого хліба. Але давали не всім дітям. Я в той список не попала, бо ми ще не були в колгоспі. Я слинки ковтала, дивлячись на той чай. Не знаю чи був він солодкий.

          В класі під час переклички часто виявлялося, що хтось не приходив до школи. Кажуть: „Він помер”. Був в нашому класі хлопчик Задорожний Володя. Хороший такий, гарно навчався.   Одного разу і він не прийшов до школи – помер. Він довго вважався мені і його пуста парта.

          Ніколи не було на нашій землі стільки сиріт, як після голоду 1932-1933 рр. Дитячі притулки, патронати, розподільники густо вкрили нашу землю. Але в цих закладах ще треба було вижити.

         Багато про ці страшні роки уже сказано і можна сказати, Але з кожним днем живих свідків залишається все менше і менше. Народна пам’ять – най достовірніше історичне джерело. Прийдешні покоління повинні знати правду, якою б гіркою вона не була б.

Записано Жирун Софією Вікторівною,

2005 р.

 

Село Осички 

       В селі Осички пошуково-дослідницьку роботу провели учні старших класів Осичківської  школи під керівництвом вчителя історії Гури Івана Дмитровича. Групою опитано 170 громадян, віком, старших 75 років та записано 38 свідчень очевидців. Укладений список померлих від голоду на 102 особи.   

        На виявленому місці масових поховань жертв Голодомору 1932-1933 років на кладовищі села Осички встановлено хрест ще в 1992 році.   

 

 

 

 

Свідчення    Ткачука  Івана  Антоновича, 1919 р.н.,

жителя с.Осички про голодомор  1932-1933 рр.  в  с. Осички

 

      …голод був створений штучно, бо врожай того року був непоганий. У нашій сім'ї було шестеро осіб, а залишилось лише двоє – я та мій брат Володимир, їли все, що попадало під руку: кісточки з вишень та черешень, кору, ловили комарів. Пам'ятаю, як одного разу мати зварила нам батьків шкіряний пасок. То була найсмачніша вечеря! Разом з братом Олександром ловив горобців. Хлопці мріяли, що мати зварить супчик, але наловити горобців не вдалося... Мої брати на відміну від мене почали різко худнути.

      Ходили хлопці збирати у полі колоски. Але це було дуже небезпечно, бо лише за один знайдений у полі колосок могли дати десятирічне ув'язнення, а могли навіть розстріляти. Спочатку люди якось перебивались корою дерев, мишами і таким іншим. Але навесні 1933 року почалося людоїдство. Мама не випускала дітей на вулицю, боячись, що їх можуть зловити і з'їсти. Тепер усі знають, що голод планувався ще з літа 1932 р. За кілька місяців усі харчі у селян відібрали. Протягом весни у нашому селі пройшли чотири хлібозаготівельні кампанії. Коли в черговий раз прийшли до нашої хати, мати, щоб урятувати залишки зерна, сховала його у дереві. Та жменька зерна була смачніша за цукерки...

Зі слів свідка  записали учні 

Осичківської ЗОШ 1-111 ст.,   2008 р.

 

 

 

Свідчення Кравця Івана Дмитровича, 1923 р.н.

жителя с.Осички про голод 1932-1933 рр. 

 в  с. Осички Савранський район Одеська область

        …я до цього часу не переношу запаху акації. Тоді, у 33- ому, мама із акацієвого цвіту пекла плацики, домішувала інших бур’янів, щоб ми не повмирали з голоду. А до цього лиха прийшло в нашу сім’ю ще одне. Батька почали переслідувати. Він не хотів вступати в колгосп, а коли почали створювати із активістів бригади, які повинні були забирати у людей хліб – теж відмовився. Батько вимушений був виїхати до Ленінграда. Нашу сім’ю вигнали з хати просто на вулицю і навіть рідним заборонили нас приймати. Батько повернувся, щоб якось підтримати нас. Але не надовго – його забрали і відправили на Біломорканал. Ми його більше не бачили.

      Нам доводилось дуже важко. Я десятирічною дитиною пішов працювати в колгосп. Там працюючим давали по ківшику баланди. А за те, що я працював на полі двома кіньми, давали ще пів ківшика. Отак і вижив.

      А деякі люди твердять, що не було цього. Як же не було? Адже є живі свідки. Я зараз на нашому кладовищі можу показати те місце, куди звозили в одну яму померлих від голоду... А про отой Біломор-канал – розповідав потім батьків товариш, встелений людськими кістками.

 

Свідчення записані працівниками

районної газети „Сільські новини”,

опубліковані в райгазеті від 22.11.2003 р. № 93

 

 

Свідчення    Курочки Софії Лаврентіївни, 1927 р.н.,

жительки с.Осички про голодомор  1932-1933 рр.  в  с. Осички

       …пам'ятаю, як я мала стояла біля перелазу, а людей кіньми та волами возили на цвинтар. У мене під час голодомору померли дідусь, бабуся Килина, мати і три брати. Залишились ми удвох з сестричкою та батьком. Також добре пам'ятаю і бригади активістів, що відбирали у селян все, що можна було відібрати. Люди втікали до Грузії, Росії, бо там голоду не було. Але ж це були одиниці.

      Все, що забирали у людей, звозили до ТСОЗу.

     Скільки років пройшло, а та шпичка і досі перед очима стоїть... Тоді голоду не було б, бо вродила картопля, вродили буряки... Це держава зробила такий великий голод. Людське життя не цінувалось державою, тож нищили людей, як мишей. Ямів на цвинтарях не було кому копати, тож кидали до однієї ями по тридцять душ. Багато тоді людей вимерло, дуже багато...

Зі слів свідка  записали учні  

Осичківської ЗОШ 1-111 ст. - 2008 р.

 

 

Село Полянецьке 

 

В селі Полянецьке першими розпочали досліджувати період голодомору сім'я Григоруків - Михайло Васильович, 1921 року народження та Лідія Сергіївна, 1926 року народження.

Подружжя Григоруків добре пам'ятали цю трагедію. На той час вони були вже пенсіонерами і вирішили дослідити це лихо в рідному селі. Все село умовно поділили на ділянки, де бралися свідчення у старших за віком від себе людей. Весною 1989 року за два місяці ними було опитано багато людей, записали прізвища 733 померлих від голоду односельців. Сфотографували місця поховання їх на цвинтарі в загальних могилах.

Всі зібрані Григоруками матеріали були надіслані до центру Асоціації по дослідженню голоду в Україні, що знаходився в місті Києві.

Весною 1990 року за їх ініціативи в селі був створений осередок асоціації по дослідженню голоду із 37 чоловік. До цього осередку ввійшла вся інтелігенція нашого села. Це був єдиний осередок Асоціації в Одеській області. Лідія Сергіївна було учасником Міжнародного симпозіуму по дослідженню голоду, який відбувся в Києві у вересні 1990 року.

В 1991 році вийшла в світ книга- меморіал  „Голод, - 33" (м. Львів, в-во „Просвіта"), в яку ввійшли дослідження голоду в селі Полянецьке. За ініціативи Ліди Сергіївни було започатковано традицію, щороку в селі відзначати пам'ять по жертвах Голодомору в день воскресіння господнього. На кладовищі старожилами було вказано 4 загальних поховання – жертв геноциду. Три найбільші могили освячені, на них поставлені хрести. П’ятнадцять років підряд біля цих могил відправляли панахиди за померлими.

Після прийняття Закону України „Про Голодомор 1932-33 років в Україні" 28 листопада 2006 року та Указу Президента України „Про заходи у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 32-ЗЗроків в Україні" від 28 березня 2007 року № 250/2007 в селі Полянецьке відзначається день пам'яті жертв Голодомору в четверту суботу листопада.

Продовжують досліджувати події Голодомору учні Полянецької ЗОШ. Ними записувались свідчення односельчан, які пережили цю подію, або добре пам'ятають розповіді своїх померлих рідних про те лихоліття. Списки жертв голодомору, які зібрані учнями в останні роки звірялися із попередніми і доповнювалися.

Таким чином в селі Полянецьке опитано 121  жителя села віком старших 75 років. Записано 25 свідчень очевидців та укладений список померлих під час Голодомору 1932- 1933 років на 781 особу.  

Весною 2008 року на усіх трьох хрестах були встановлені дерев’яні таблички з написами «Жертвам Голодомору 1932-1933 років.

За ініціативи сільської ради (голова Денисюк. В. О.) на четвертому місці масових поховань встановлено новий пам’ятний знак, відкриття та освячення якого планується на 22 листопада 2008 року – День вшанування пам’яті жертв Голодомору.

 

 

Свідчення Мишевської Ганни Григорівни, 1930 р.н.,

жительки с.Полянецьке про Голодомор 1932-1933 рр. в  с Полянецьке

 

      …у Корж Марії Михайлівни позабирали всі харчі, навіть квасолю, двоє дітей пухли з голоду, рвали бур’яни і годували дітей.

      Сестра Лукії Ковбасюк померла з голоду.

      У Голобородько Ульяни вмерли з голоду два сина, а їхніх батьків Спиридона і Ульяну вислали за куркульство.

      Спеціальна підвода їздила по селі – збирала померлих, кіньми керувала Корж Марія.

      Яворич Федір доносив, що де в кого з людей заховано з їжі, збирав людей, які навіть не могли працювати і звозив їх в колгосп на роботу.

     Параска „Капчиха” була агітатором, ходила з хати в хату, видивлялася що залишилося з харчів – забирала в колгосп. Люди в другій половині хати ховали корови – приходила і виводила сама.

      Люди ходили збирати колоски. У Мишевської Соломії Сафронівни, відбирав колоски Волочанський Петро.

      Був не урожай, люди ходили в ліс рвати „любку” коріння, товкли в ступі і пекли млинці. В кого з людей в господі була корова – ті і вижили…

       Все це я запам’ятала зі слів моєї матері, яка не один раз розповідала мені про ті страшні події та людей, хто в цьому брав участь.

 

Свідчення записала  секретар

Полянецької сільської ради Білоус Л.О.

23.06.2008 р.

 

Спогади Мороза Володимира Лукича,1934 р. н.,

про свідчення батька, Мороза Луки Мироновича,1903 р.н.,

с.Полянецьке

 

      Мій прадід, Мороз Лука Миронович був добрим господарем, за це його сім'ю віднесли до „куркульської". Восени 1932 року у нього забрали коні, плуг, інший сільськогосподарський реманент, а сім'ю вигнали з хати. Залишили лише корову. Родина змушена була піти жити до родичів. Буряки, які зібрали восени на городі, закопали у землю, щоб прогодувати корову. Дід працював на конюшні і доглядав „фондові" коні, ті що тримали для армії. Цим коням щодня давали фураж, овес, жито, ячмінь. Дід приносив у кишені трошки зерна, яке зразу перетирали, варили і з'їдали, щоб нічого не залишалось, тому що кожний день робили рейди по хатах. Корову тримали у хаті. Був випадок, що вночі корову хотіли викрасти, тому дід сидів із рушницею і сторожував корову. Таким чином вся сім'я вижила.

 

Записано Навасардяном Володимиром Ашотовичем,

учнем 10 класу Полянецької загальноосвітньої школи,

2004 рік

 

 

Свідчення Сивак Ганни Яківни ,1923 р. н., жительки

смт. Саврань про події  в 30-х роках

в с. Полянецьке

 

       Дитинства у мене не було. Пам’ятаю безконечні гоніння, переїзди з одного місця на друге.

     Наша сім’я, що проживала у Полянецькому, складалася з шести чоловік: батько, мати і четверо дітей. Працювати нас привчали ще з раннього дитинства. Батько був хорошим господарем. Сім’я тримала корову, свиней, пару коней. Мали трохи землі, до того ж ще брали землю в оренду і вирощували хліб. Хоча і дуже нароблялися всі, зате не бідували.

      От і вирішила місцева влада, що раз хазяюють , не голодують, значить – куркулі. До того ж батько ще й журнал “Агрономія” передплачував. Ну хіба буде звичайний мужик такими дурницями займатися ? Батька заарештували, а нас вигнали з хати . Запам’яталося, як увірвалися комсомольські активісти  і не даючи змоги зібратися, вигнали нас з мамою на вулицю.  Мама встигла лише найменшу дитину загорнути в кожух, але один із тих комсомольців рвонув   той кожух до себе і роздягнена дитина випала з маминих рук на сніг. А потім розпочалися наші митарства: Саврань, Одеса, Ялта, Севастополь. Потім Грузія. Звідусіль нас виганяли тому, що у матері не було паспорта. А так хотілося нам вже десь устаткуватися. Все це відбувалося напередодні голодомору, але ми вже тоді, як сім’я ворога народу, пізнали і голод і холод, і жахливу несправедливість. Але ніхто із нас не зламався. Давалася взнаки батьківська наука: ніколи не треба покладатися на когось, треба виживати самим, треба працювати. І ми всі працювали то на винограднику, то по наймах , то на заготівлі лісу. Врізались в мою дитячу пам’ять бараки з нарами, де проживало по  35-40 чоловік. Всього не перекажеш.

      Через п’ять років батько вийшов з тюрми і ми вже були всі разом. Хоч якої несправедливості  зазнала наша сім’я , а так хотілося назад додому. Повернулися ми в с. Полянецьке у 1942 році.  Приїхали і вжахнулися: скільки наших односельців забрав голод! А ті, хто вижив, пішли на фронт, у партизанський загін, чинили ворогу опір на окупованій території.

     Те, що я донька “куркуля” репресованого я відчувала завжди. Коли працювала лікарем у Савранській лікарні, мені  запропонували вступити у партію. Я відмовилася, бо знала, що почнуть копатися у моїй біографії, з’ясовувати, що і як було. Мені ж нічого нікому не хотілося пояснювати.

      Одного разу мене зустріла  моя колега і кинула мені прямо в вічі: “То ти, виходить, з куркулів...”

      Зустріла якось я і одного з тих комсомольців, що викидали тоді нашу сім’ю з хати. Він поводив себе так, ніби нічого й не було. Я  в свою чергу  не відчувала до нього ненависті, а навпаки, мені було жаль його, тому що в його житті трапилось теж чимало трагедій.

 

Свідчення записала вчитель історії

Савранської загальноосвітньої школи

 Бевзюк Т.П., 2008 р.

Село Слюсарево    

 

      В селі Слюсарево пошуково-дослідницьку роботу провела учениця Слюсарівського НВК Копусь Олена. Дослідницькі матеріали були використані нею для написання конкурсної учнівської роботи на тему «Голодомор 1932-1933 років. Україна пам’ятає» (керівник Брезінська В.В.) Нею опитано 40 жителів села, віком, старших 75 років та записано 20 свідчень очевидців. Укладений список жертв, померлих від голоду на 34 особи.

      На виявленому місці масових поховань жертв Голодомору 1932-1933 років на кладовищі села Слюсарево ще в середині 80-х років минулого століття проведено облаштування могили. За ініціативи Дубинівської сільської ради (Поплавська В.І.) в жовтні 2008 року на цій могилі встановлено новий пам’ятний знак. Його відкриття та освячення заплановано на 22 листопада 2008 року.   

 

 

 

Свідчення

Олійник Анастасії Омелянівні, 1909 р.н.,

жительки с. Слюсарево про події в період

Голодомору 1932-1933 рр. в с.Слюсарове

 

      …по хатах забирали все, що було сховане. Коли найдуть, то били палицями. Ховали люди у дірки на печі зернини, щоб прогодувати свою сім'ю. Я багато вже  забула. Люди від голоду пухли і помирали. Це було жахливо. Ми їли все що можна було їсти, від голоду не розуміли смаку. Тоді в колгоспі із зерна насіннєвого фонду варили «похльобку». В колгоспі лопатою вручну копали землю, нормою було 10 сотих, за це давали кусок хліба і черпак «похльобки». До того котла не доходили всі, тому що були знесилені.

      За кілька колосків убивали, або відправляли в Сибір. 1932 рік був урожайним. А ще я пам'ятаю, що в нашому селі батьки вбили свою дитину і засунули у казані в піч. А в той час ходили по хатах і зайшли в ту хату, відкрили затулу і було видно з казана виднілася дитяча рука. Вони вийняли той казан і побачили в ньому дитячі частини тіла. Тих батьків відіслали до Сибіру. Їли собак, котів все що їлося. Я возила трупи у візку на кладовище і ховала їх прикопуючи.

 

Свідчення записала учениця 7 кл. 

Слюсарівського навчально-виховного комплексу

Копусь Олена, 2008 р.

 

 

 

Свідчення Слободянюк Лідії  Дмитрівни, 1925 р.н.

жительки с. Слюсарево про події в період Голодомору 1932- 1933 рр. в с.Слюсарове

 

      Коли був голод мені виповнилося 7 років. Мій батько Осадчук Дмитро працював у колгоспі, возив овочі до Бугу. Одного разу батько, брат і мама поїхали до Бугу, я залишилася з сестрою Вірою і тоді Віра каже мені: "Я піду в колгосп візьму куліш хай дадуть «зажарку» тай принесу її додому, а ти піди нарви редьки тай будемо мастити млинці." Пішла сестра в колгосп, а я пішла нарвала редьки і прийшла до хати. Чую хтось у вікно стукає, кричить, і раптом затих. Якийсь злодій заліз до хати через заднє вікно. Перед цим батько продав корову тай поклав гроші до кишені свого піджака. Той крадій забрав гроші і все що було в хаті. Тоді прийшла Віра, я їй розповіла про крадія. Потім батько прийшов і виявив,  що грошей немає і всі зрозуміли, що нас обікрали. На другий день батько пішов у колгосп і зустрів сусіда Якова, батько попросив його піти з ним додому. Прийшли вони додому і батько запитав його: "ти обікрав мою хату", але він сказав що нічого не брав. Але потім через декілька років він признався, що то він обікрав нас, попросив пробачення у батька і батько йому пробачив. Коли був голод ми рвали лободу і варили з неї суп і смажили млинці які називали "плецики". В нашому селі були випадки  людоїдства – Монашенко  Антоніна з'їла своїх дітей.

 

Свідчення записала учениця

Слюсарівського навчально-виховного комплексу,

2008 р.