15.12.2008

Дзвони,що б'ють у серця

Робота учениці 11 класу

Бакшанської загальноосвітньої  школи І-ІІІ ступенів

Савранського району, Одеської області

 

Паламарчук Ольги 

  

Робота відзначена дипломом ІІІ ступеня Обласного управління освіти та наукової діяльності ОДА

 

2008 рік

 

   Голодний 33-й рік! Скільки горя, сліз, смертей?! Страждала Україна, страждали старі і малі, сподівались на краще, але ніяких поліпшень не було. Українська земля, що завжди несла радість хліборобові, який горнувся до землі, жив у гармонії з природою, перетворилася для селян у зону смерті.   Досить надовго прикривали цю трагічну подію від людських очей. Та чи можна таке приховувати? Настав час - заговорили відверто. Уже накопичилося досить багато інформації, щоб мати уявлення про той страшний 33-й рік. Пухли старі і малі, вимирали роди і села, назавжди зникали прізвища. Смерть йшла селами і містами, не випускаючи із рук своєї кривавої коси. У ті року Україна була більш схожа на поле бою, або просто на суцільну могилу:

 

                           В село весна повзла на ліктях,

                           Повзла по мертвих і живих.

 

   Люди у селах їли мишей, щурів, горобців, траву, борошно із кісток, кору дерев. Тисячі селян йшли у міста, намагаючись врятуватися, але дороги були блоковані. Були випадки, коли батьки підкидали своїх дітей іншим людям, просто залишали їх напризволяще. Це був суцільний жах! За рік в Україні вмерло з голоду близько 10 мільйонів чоловік, зареєстровано 10 тисяч судів над людожерами.      

   Учні нашої школи збирали матеріали щодо наших односельчан які загинули у 1932-33 рр.. Ми нарахували близько 200 чоловік, і це ще не враховуючи дітей які загинули в лонах матерів.

   Все далі й далі відходять роки Голодомору. Все менше і менше залишається його свідків. Час невблаганний: відходять люди старшого покоління у вічність, відносячи з собою спогади.

   Людина – найкраще і найдосконаліше створіння. І ніяка сила, ніяка владна система не має права відбирати в людини життя, окрім самого Бога. В деяких країнах ця істина є непорушною, святою і беззаперечною.

   На превеликий жаль, в історію нашого багатостраждального народу вписана кривава сторінка – це час, коли мільйони людей були приречені на вимирання від найлютішої смерті – геноциду. Ні зливи, ні посухи, ні інші природні катаклізми не знищували урожай тих років: Україна була з хлібом. „Перший хліб державі!” – вимальовувалось на радісних посмішках довірливого хлібороба, вже приреченого більшовицькою системою на рабське існування. Саме сталінська система керувала балом. Народ був утягнутий у зловісну гру, яка називалась побудовою світлого майбутнього. Колгоспний лад паралізував людську мораль, відібрав у селян право володіти землею.

   Скільки українців у сиру землю пішло! Хто полічить їх, хто підіб’є   страшний підсумок? Мабуть, ніхто... Тільки матінка-земля відгомоніла болями людськими, приховала страшну таємницю й береже в своїх глибоких надрах спокій невинних душ. Так пішли в небуття наші пращури, родичі, співвітчизники.

   Ми, молоде покоління, повинні знати і пам’ятати про важкі часи рідного краю, про лихо, якого могло і не бути... Створюючи історію нашого мальовничого села, що розкинулося серед Савранського лісу, не можна обійти стороною цю жахливу подію життя - Голодомор.                        

   Я мала змогу розмовляти з невільними свідками і учасниками трагедії. Спілкуючись з односельчанами, людьми, які пам’ятають події того року, душа яких увібрала в себе весь жах і трагізм тих часів, то в уяві вимальовувались сумні картини тогочасного побуту сімей. Моїми співрозмовниками стали люди, які народились у 1910-1930 рр. Знаходячись у досить поважному віці, мої односельчани з оптимістичними поглядами дивляться у майбутнє. Нажаль деякі з них уже пішли, залишивши безсмертне - спогади. Але я встигла, таким чином перехопивши естафету яку по закону повинна передати. Безперечно - усі хвилювалися, і час від часу їх обличчя зрошували рясні сльози, та попри все вони продовжували розповідати, в надії що ці оповіді дійдуть до наших сердець.   

  

Спогади  Кропивки Ольги Іванівни, 1913 року народження

   „Людей, що помирали, не хоронили в окремій могилі, а кидали на підводу, і везли в одну спільну могилу. Одну жінку, яка була напівмертва, також кинули в ту могилу , але вона, через деякий час, опритомніла і зрозуміла що знаходиться в ямі серед мертвих людей. Довго вона не могла вилізти, але якимось чином їй це вдалося, і вона з часом повернулася додому.

     Після цього жахливого випадку жінка ще прожила 60 років.”

 

                        Гуляє вітер в вбогій хаті,

                         Щемливо віє в димарі,

                         Навколо пустка, і немає

                         Ні крихти хліба на столі.

                         А на печі, як лід холодній

                         Ледь жевріють дитячі очі.

                         Від голоду опухли ноги,

                         Підвестись немає мочі.

                         Лиш, тихо вставши спозарання,

                         Мов тінь примарна, сива мати,

                         Як та вовчиця, йде поживи

                         Для діточок своїх шукати.

                         Село сповив у саван смуток,

                         Холодний вітер люто свище.

                         І з кожним днем стає все ширшим

                         Сільське стареньке кладовище 

 

Свідчення Асаули Олександра Петровича, 1926 року народження

    „Сім’я наша складалася із 7 чоловік ( 5 дітей і двоє дорослих). Важко дуже було жити. Мати зранку йшла на роботу, старалася хоч декілька зернин принести додому щоб прогодувати сім’ю. Батько, був затриманий і навіть відсидів покарання за те, що у пляшці заховав зерно і не віддав на благо держави. Та попри все нас вважали куркулями за те, що на вікнах нашого будинку були ставні. У 1933 році помирає мій батько і чоловік старшої сестри Меланії – Яцунський Сергій, через деякий час їхня дворічна донька Таїсія.

   Головою колгоспу ІІІ бригади, на той час, був Храпатий. На сучасній вулиці Гагаріна №1 був „комітет бідноти”, в приміщенні якого допитували людей і проводили судові справи. У селян відбирали все, навіть виганяли із домівок на вулицю і забивали вікна й двері. Хліб, який відбирали у них, зберігався у державних приміщеннях, які охороняли озброєні комсомольці. Як зараз пам’ятаю: за 45 кг. знайденого у схованках зерна давали 8 років, за 16 кг. 4 роки. Майже в кожній сім’ї помирала одна людина, якщо в сім’ї було 4-5 дітей, то виживала лише одна дитина.   По селі їздила підвода на яку складали мертві тіла. Ті люди які відчували, що помруть, самі йшли на цвинтар. Страшно про це говорити й думати, але забути неможливо.” 

 

 А таке і справді було. Одну з таких історій розповідав мені мій батько, якому у свій час розповів йому його дід .

 

Свідчення Волошина Григорія Федоровича 1900 року народження

   „Страшні то були часи. Пам’ятаю, їздила по селі підвода, майже кожного дня попід хати її бачив. Бувало заходить до хати, тай питає: „Чи є ще хто в живих?”, іноді і всю сім’ю доводилось вивозити.

   Випадок був один у селі: чоловік ішов по селі, падав постійно, видно було що сили геть його покидають. Назустріч діду підвода з небіжчиками їхала, тоді і зав’язався між ними той фатальний діалог:

„–Синку, ти на кладовище?

–Так, а Вас додому підвести?

–Та ні, сил моїх більше нема, до ранку навряд чи доживу.

Молю, візьми з собою!

–Коли так, то залазьте на воза.”

Я став невільним свідком цієї трагічної миті. Наступного дня мені розповіли що ж сталося із старим.

Доїхавши до братської могили розмова продовжилась:

„–Синку, виконай моє останнє бажання, благаю. Дай старому перед смертю сигаретку підкурити.

–Бери діду. Дай тобі Бог до ранку дотягти. ”

Ліг той бідолашний під дерево, провів віз поглядом і закурив. На другий день, коли добродій повернувся з новою „партією” трупів, то дід, закривши очі, так і лежав під деревом з недопалком у руках. Його серце припинило свою роботу одразу ж після виповнення його бажання. Ніколи не забуду цього випадку, він закарбувався у моїй пам’яті навіки! ”

  

За даними опитування в нашому селі було зафіксований найбільший процент канібалізму по Савранському районі. Найчастіше жертвами канібалів були діти.

  

Свідчення Недогоди Степаниди Сергіївни, 1926 року народження

       „Жила одна сім’я, зосталась у них маленька донька. Не було у них що їсти, як і у багатьох людей нашого села. Одного разу коли Аня, так її звали, гралася у дворі, мати позвала її до хати. Більше з неї вона не вийшла.                            Через деякий час приходить до них сусідка Катерина та й питає: „А що це у вас так м’ясом пахне?”                                „Та це ми коня зарізали” - відповідає мати. Проходить день, другий, а Аня на двір не виходить. Ніхто із сусідів її не бачить. Приходить до них знову та сусідка тай питає: „Де ж це ваша дочка поділася?” Мати відповіла: „Померла, її вже викинули на віз, що померлих збирає.”

   Виявляється, сама мати вбила дочку, а не коня, і сім’я з’їла її. Але через деякий час вони й самі померли. Наказав їх Бог за страшний гріх.” 

 

Прослухавши розповідь Степаниди Сергіївни перед очима вимальовується жахливий випадок. На вулиці лежить хлопчик, років десяти, повз нього йдуть люди тай кажуть: „О, цей вже помер.” У відповідь ледь чутний дитячий голосок:

 

                             „ Я ще не вмер,

                                Ще промінь в очах грає.

                                В четвер мені пішов десятий рік.

                                Хіба в такому віці помирають?”

  

Саме серед дітей була зареєстрована найбільша смертність. А те, що скоїла влада проти селянства, без сумніву    можна  назвати злочином, або як тоді казали самі „злочинці” – колективізацією. А що ж в цьому слові такого страшного? Насправді, навесні 1932 року це був найстрашніший кошмар хлібороба. І взагалі, чи була того року весна, чи прилетіли до людських будинків довірливі лелеки?  Здавалося, що сонце мало б перестати світити, земля - перестати крутитись, все живе на Землі вимерти. Але все, як недивно, йшло своїм ходом. Минають роки, ця страшна сторінка українського народу відходить все далі і далі у забуття, але очевидці згадують все так чітко, як наче це сталося учора.

 

Свідчення Ласкурінської Ганни Андріївни

   „У 1933 році від голоду померли мої батько, мати і сестра. Було мені на той час 9 років. Зосталася я тоді із братом. Палити у хаті не було чим, тому люди йшли в поле шукати солому. Назбираємо трохи, принесемо до хати, а сірників немає. Беремо два камінці тай крешемо один об другий, іскорки йдуть і солома загорається. пропалимо соломою, а піч не нагрівається, виліземо на неї тай сидимо тулячись один до одного.

   Під час голодомору ми їли жолуді, гнилу картоплю. А багато людей ходили на скотомогильник і їли дохлих корів і коней. Навесні люди працювали в полі. Мене з подругою Ольгою послали нести робітникам куліш, наказавши нікому сторонньому його не давати. Іти було дуже далеко, кілометрів зо чотири. Як же важко було нам голодним нести той горщик. І лиш тайком вирішили з’їсти не більше 5-ти ложок, щоб не було помітно.

   Мого п’ятирічного братика Сергія, який йшов з ясел додому, ледь не з’їли хлопці на прізвище Олійник. Вони закликали його до хати. Врятувала братика сусідка, Зарицка Зіна, яка побачила це, взяла палицю і почала стукати по дверях хати до тих пір, поки вони його не відпустили.

   Мене завжди холодним потом обливає, коли про ці страшні роки згадую. Нехай вас Бог береже від такого зла. Мені й досі часто ті страшні картини ночами  сняться  

 

Я записала ці спогади, ці історії. Хтось пережив голодомор з меншими втратами, а хтось - з більшими. Але так чи інакше важко було кожній родині.

   Якщо прослухати уважніше ці розповіді, то майже у кожній з них ми можемо почути величне слово - „Бог”. З цього можна зробити висновок що у той напрочуд темний час люди не втрачали віри. Ще тоді, наче хором, селянська Україна возносила до неба молитву- волання: „Хліб наш насущний, дай нам, Господи сьогодні...” сьогодні, бо завтра вже буде пізно.

  

                          У ті роки великої руїни,

                          Такий рясний нечуваний врожай.

   Послав Господь нещасній Україні,

                          Якого досі ще не бачив край.

  Зерно у купах пріло попід сонцем.

          Кудись у море, в безвість, за границю,

      Щоб насадити скрізь цей наш едем,

                          Немов виріскуючи із криниці,

                          Переливаючись рідким вогнем,

  Текло струмками золото пшениці.

  Ми тільки-тільки тьмяний зблиск,

   На горлі ми відчули пальців стиск.

 

Коли я зустрічалася зі свідками Голодомору, спостерігала їхні рухи, жести, міміку, то хотілось обійняти їх і сказати: „Все вже позаду. Ми більше не допустимо цього лиха.” Ці люди наша історія. А історію ми маємо знати. Озиратися в минуле треба кожному. Людина живе не в одному часі, а одразу в трьох часових вимірах: у минулому, сьогоденні та в майбутньому. Дорога в майбутнє пролягає через минуле. Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І якщо люди не зроблять правильних висновків, вони ходитимуть по колу. Отож озиратись треба, і щоб поплакати, і головне, щоб зрозуміти. Наш священний обов’язок – знати і пам’ятати про Голодомор 1932-1933 років. Хай подібне ніде і ніколи не повториться!

 

  

 

 

 

 

Довідкова інформація

 

Тема роботи: дослідження Голодомору 1932 – 1933 р.;

 

прізвище, ім’я, по батькові: Паламарчук Ольга Сергіївна;

 

дата народження: 28 листопада 1992р.;

 

домашня адреса: Одеська обл., Савранський р-н., с. Бакша, вул. Радянської Армії 50;

 

назва навчального закладу: Бакшанська СЗШ;

 

клас, контактні телефони; 11 клас, дом. тел. 80486539190 моб. тел. +380964293190.